» Історія слободи Пісочинської

Історія слободи Пісочинської

ЧАСТИНА І

АРХЕОЛОГІЧНА ДОВІДКА

   Як доводять дослідження, територія сучасної Харківщини була заселена людиною близько 35-40 тис. років тому назад.

    Ось як описує період початку існування людини на території Слобожанщини професор Харківського національного університету Б.А. Шрамко: «В начале плейстоцена большая область между Днестром и Волгой представляла собой равнину, по которой текли полноводные и широкие, но сравнительно неглубокие реки.

   Слабая расчлененность рельефа не благоприятствовала стоку вод, и поэтому значительные пространства были покрыты озерами и болотами. Климат был влажный и более теплый, чем сейчас, близкий к субтропическому. Исследователи считают, что температура даже в самое холодное время года не опускалась ниже +8°С.

   Обилие влаги и тепла способствовали развитию пышной луговой и лесной растительности. Вечнозеленый лавр, самшит, бук, смоковница и др. растения, которые встречаются лишь на юге, произрастали даже в лесах севера современной Украины».

   Та проходить досить значний проміжок часу, на протязі якого змінюються ери; за палеолітом іде мезоліт, а за ним - енеоліт. Кам'яний вік змінюється мідно-кам'яним, а далі бронзовим та залізним.

   На початку залізного віку кліматичні умови Східної Європи значно змінюються, з переміщенням холодної зони на південь відмічається зміна лісів та їх мешканців, що пов'язують з похолоданням і стійкими сніговими зимами.

   Залізний вік, це період VІІ-ІV ст. до н.е., період, коли історія надає нам перші незначні відбитки життєвої діяльності прадавніх мешканців нашого краю. Однією з таких пам'яток є кургани-могильники скіфського періоду.

   На думку більшості археологів, територію теперішньої Харківської області населяли племена меланхлени. Ці племена вперше згадуються у праці Псевдо-Скілака, в описі Народів Північного Кавказу (VI ст. до н.е.) «за народом Коликой (Колхами) живут меланхлены-черноризцы».

   Пізніше про ці племена писав «батько історії» Геродот (V ст. до н.е.). При описанні Скіфії він завжди відмічав, що «меланхлены особый, не скифский народ, но обычаи у них скифские», і що це - північні сусіди скіфів-царських. А скіфи-царські жили в Криму, на узбережжі Азовського моря, і що Скіфія на сході межує з районом Керченської протоки, «а от моря до меланхленов 20 дней пути». На той час це складало близько 715-720 км (по 36 км на добу). Таким суходільним шляхом міг бути Муравський шлях, що був добре відомий в середні віки.

   Професор Шрамко Б. А. довів, що цей шлях дуже стародавній і був створений ще у Скіфський період (близько VІІ-ІV ст. до н.е.). Якщо перевірити відстань по цьому шляху від Кафи (Феодосії), то можна потрапити у Харківську область. Таким чином, на північ від Азовського моря, на відстані 20 діб від Кафи, за описом Геродота, мешкали меланхлени. Прадавній письменник Гекатей відносив меланхленів до групи скіфських народів, тобто стверджував, що вони були іраномовними.

   Мовознавець В.Ш. Абаєв довів, що саме слово «меланхлени» є грецьким перекладом етноніму «савдарати» (одягнені в чорне), що згадується в написах давньогрецького міста Ольвії (III ст. до н.е.). Можливо, це їхня самоназва.

   Дійсно, на території Харківщини, у ранньому залізному віці, як говорить доцент ХНУ Ю.В. Буйнов, існував сіверськодонецький локальний варіант скіфської культури лісостепової України. Саме з ним зв'язують більшість археологів місце проживання меланхленів. Гадають, що саме курганний могильник скіфського періоду, який знаходиться у с. Пісочин Харківської області на південній околиці, на правім березі р. Лучка (права притока р. Уди) ,



котрий нараховував понад 40 насипів, витягнутих ланцюгом із заходу на схід на 2 км, належав аристократичній знаті місцевого населення. Ось чому Пісочинські кургани виділяються розмірами й складною структурою могильників. Знайдені в них цікаві, а інколи навіть неповторні речі доповнюють цю теорію.

   Ще на початку XX ст. в газеті «Природа й населення Слобідської України» за 1918 рік писалось: «Біля с. Пісочин, в лісі, знаходиться великий курган «Гостра могила» і ряд маленьких, багато з котрих були вкриті товстими деревами.

   Поруч могили в 1913 році знайдено відвалившеєся підземелля, обложене кирпичем».

   Багато років до цієї статті й після неї безжалісно грабувалися мовчазні свідки минулого, і лише у 1978-1980 роках до них прийшли фахівці.

   Розкопки Пісочинського могильника проводила експедиція Харківського історичного музею під керівництвом В.Г. Бородуліна. За три роки експедицією було розкопано 36 курганів. За данними завідуючого сектором охорони пам'ятників археології Л.І. Бабенка, з цих курганів у 1978 р. розкопано - 9, у 1979 р. - 21, а у 1980 р. - 5 насипів і знайдено, відповідно, 912, 656 та 337 предметів.

   У могильнику здебільшого були кургани заввишки до 1 метра, але у той же час висота деяких з них перевищувала 5 м. Так К-5 - 5,5 м; К-7 - 5,5 м; К-8 - 6,2 м; К-13 (Хом'якова могила не розкопана до цього часу) - 9 м; К-18 - 6,7 м; К-36 - близько 7 метрів; решта курганів була розкопана й переорана попередниками.

   Головний тип будівництва поховання - прямокутна земляна яма. Деякі могили були укріплені дерев'яними конструкціями різних типів. Більшість поховань - одиночні, рідше зустрічаються спарені, а ще рідше - колективні (пояснює Бабенко).

   Поховання відрізнялись і за орієнтиром, здебільшого були південного, менше - західного; східного та північного орієнтирів зовсім мало.

   Саме орієнтир був першою ознакою належності могильників.

   Що ж знаходилось у цих курганах?

   Більшість курганів було пограбовано ще в давнину, а К-8 грабували двічі, хоча сама гробниця лишилася цілою. Майже 2,5 тис. років тому в цім кургані було поховано знатну дівчину. Ось що про це поховання пише В.Г. Бородулін: «Знатная девушка-скифка была похоронена в нарядной одежде. Верхняя часть была расшита золотыми бляшками с изображением головы скифа. Головной убор украшен 50 золотыми подвесками-желудями и массивными золотыми пластинами, и бляшками, на которых изображен мифический животный мир и растительный орнамент (дослід. Л.І. Бабенко ). Здесь же находились золотые серьги в виде больших колец и крепившимися на них фигурками животных из египетского фаянса; фаланги пальцев украшали 7 золотых безразмерных перстней». Пізніше Л.І. Бабенко додає: «Погребальний инвентарь многочислен и разнообразен, и представлен предметами наступательного (бронзовые трехгранные наконечники стрел, железные наконечники копий и дротиков, мечи-акинаки) и защитного (остатки панцирей, щитов, поножей и пояса) вооружения, конного снаряжения (удила, псалки, налобники, нащечники, варварки, подпружные пряжки), предметов быта (железные ножи с костяной ручкой, бронзовий котел, железные очажные щипцы, крюк), бронзовые зеркала, бусы (стеклянные, железные, раковини каури, рыбьи позвонки), керамика (горшки, амфора, канфар, лекиф), а также изделия из золота (нашивные бляшки и пластини, подвески, сережки, пронизки, перстни, медальон, гривна)».

   Хто ж вони і чим займалися ці прадавні мешканці нашого регіону - меланхлени? Завдяки археологічним розкопкам поволі починає вимальовуватись образ мешканців того часу. Збираючи по частках, фахівці створюють портрет осілого племені.

   Археологи з'ясували, що жили вони в невеликих спорудах - напівземлянках, що були вкриті тваринними шкірами.

   Основою життєдіяльності було землеробство та скотарство, з якими були пов'язані різні побутові ремесла.

   Землеробство було орним, адже дерев'яне рало вживалося ще з бронзового віку. Як додатковим приладдям для обробітку землі використовували мотиги з кістяними або залізними кінцівками. Знахідки обвуглених зерен вказують, що місцеве населення в землеробстві використовувало м'яку пшеницю, плівковий ячмінь, жито, просо, овес, горох, боби кормові. Поряд з польовими вирощували й городні культури. Не менше значення мало й садівництво. Знайдені обгорілі зерна вишні та яблуні підтверджують теорію П.М. Жуковського, що культурні сорти яблунь та вишень є давніми місцевими рослинами.

   Під час збирання зернових використовували залізні серпи. Для розмолоту зерна - кам'яні тертушки, для отримання крупи - дерев'яні ступи з дерев'яними або кам'яними товкачами.

   Не менш важливе значення в житті місцевого населення мало скотарство, адже велика рогата худоба була тягловою силою. Коней використовували для верхової їзди. Але, як і зараз, велика рогата худоба, коні, вівці, свині використовувались як харчовий додаток. В їхній раціон входило також і собаче м'ясо.



   Утримувати тварину в лісостеповій зоні влітку було неважко. Але взимку, коли довкола все засипано товстим шаром снігу, кочувати було неможливо. Необхідно було готувати кормові запаси. Це підтверджують і етнографічні матеріали. І, як пише Б. А. Шрамко, при розвинутім землеробстві скіфської епохи у лісостеповій зоні були всі умови для того, щоб узимку втримувати худобу в загоні, бо доволі було і сіна, і соломи, і навіть зерна.

   Мешканці родин, або родових общин, займались також різними промислами: жінки займались прядінням, ткацтвом та шиттям одягу; чоловіки дубили шкіру, хутро й виготовляли з них взуття та одяг.

   Із шкіри виготовляли також кінську збрую та все, що було пов'язано з озброєнням (піхви, щити тощо).

   Археологічні дані говорять, що в цілому одяг меланхленів нічим не відрізнявся від одягу скіфів.

   Одяг чоловіків складався з тканої куртки, що була підперезана шкіряним ременем, який інколи був оздоблений металевими пластинами, до нього підвішувалася зброя та інші необхідні предмети. Чоловіки носили довгі тканинні або шкіряні черевики, що нагадували мокасини. На голові носили шкіряне вбрання, подібне до башлика.

   Місцева знать під час бойових дій використовувала залізні пластинчаті щити.

   Основним видом озброєння були луки та стріли, списи, дротики, мечі й кинджали, а також праща.

   Жіноче вбрання також було схоже із вбранням скіфів, про що говорять розкопки поховань у с. Пісочин. У них було дуже багате головне вбрання типу тіари, або калафа ,



оздоблене безліччю золотих пластинок, на яких зображувалися різноманітні божества, звірі й птахи.

   У вухах носили золоті, або бронзові сережки, на руках браслети, а на шиї - намисто з благородних металів та скла. Хутром та бісером оздоблювали комір й рукава курток.

   Судячи зі знахідок, меланхлени мали тісний зв'язок з прадавньогрецькими центрами Північного Причорномор'я.

   Вино в амфорах, дорогий посуд, ювелірні прикраси вони отримували з Ольвії, Пантикапея та Херсонесу Таврійського. Натомість постачали зерно, тварин, шкіру та рабів.

   Подальша доля меланхленів поки що невідома.

   З III ст. до н.е. на Харківщині з'являється нове населення - сармати, які, можливо, підкорили це землеробське населення.

   Та не всі сліди того часу зникли. Учені вважають, шо на території Харківщини ще існує багато річок з іранськими назвами - Сіверський Донець, Уда (вода) та інші.


ЧАСТИНА ІІ

РІЧКИ

   Зеленими луками, місцями, розправляючи широкі плечі, а інколи звиваючись, немов змійка, ховаючи свої пологі береги за густою соковитою травою та чагарниками верболозу, з глибини віків несе свої води річка Уди (Уда). Хто й коли назвав її саме так, невідомо. Відомо лише, що назва «Уда» походить від іранського «ud», «uеd» - вода (за Стрижаком), що вказує на давність назви річки.

   Пізніше у 1627 році, коли було написано «Книгу Большому Чертежу», для креслення «давно при прежних государствах» читаємо: «А Лопань пала в Харьков, а Харьков пала в Уды».

   З іншої версії, за топонімічним словником Харківщини, назва річки Уди походить від спільнослов'янського іменника «оnkdа», що означає «гачок», чи «брати щось на гачок», або «вудити рибу». Отже, назва річки свідчить про те, що тут колись було багато риби.

   Взагалі, всі річки Харківського повіту були судноплавні. Але з другої половини XVII ст. різко почали міліти й пересихати, отримуючи характерність степових колодязів. Велику частину в знищенні річок несе активна діяльність людини. Поступове знищення довколишніх лісів привело до їхнього обміління. Русла багатьох річок, що ховалися колись в густих чагарниках, почали пересихати влітку, а навесні бурхливими потоками розливалися на довколишніх луках.

   На обміління річок великий вплив має їх забруднення. Це забруднення залежить від декількох складових.


Річка Пісочинка. Кінець ХІХ ст.

   По-перше, швидке таяння снігів призводить до обрихлення й зсуву не закріпленого міцним корінням ґрунту, що, потрапляючи в річки, замулює їх.

   По-друге, таку ж діяльність виконують і штучні дамби-греблі для водяних млинів. Як відомо, дамби в ті часи робилися здебільшого з хмизу та тваринного посліду. З часом гній разом з хмизом перетворювався на суцільну пороховину і разом із затхлою водою розтікався по дну річки під час паводку, замулюючи безліч маленьких джерел.

   Не лишається без уваги ще одна обставина: майже всі річки Харківщини течуть лівим берегом у широких долинах і під час повені розливаються на велику площу. В цей час, піддаючись впливу сонячних променів, вони пересихають.

   А з початком механічної обробки землі відбулося зрихлення грунту і на схилах довколишніх пагорбів, що прискорило процес замулення.

   Географічно річка Уди відноситься до Сіверськодонецького басейну і впадає у р. Сіверський Донець поблизу міста Чугуєва, несучи далі до Чорного моря брудні води під час паводків разом з іншими річками, забруднюючи останні.

   У свою чергу, р. Уди поповнює маленькі річки, які також під час паводків доповнюють забруднення. Це такі річки як Куряж, Пісочна, Залюта, Харків та інші.

   Багато з цих річок вже не існують. А деякі з них являють собою забруднені канави, що несуть брудні води промислових відходів або використовуються як ярки для звалища непотрібу.


ДИКЕ ПОЛЕ, ФЛОРА ТА ФАУНА

   Дике поле - історична назва незаселеної території південно-східного українського степу. Ця назва виникла у XVI ст., коли відбувалася колонізація цього регіону козацтвом після татаро-монгольської навали. У другій половині XVII ст., після заселення його основної частини аж до Чорного моря, термін вийшов з вжитку.

   Харківський повіт розташований на межі лісостепу і степу. Південна та східна його частини дають початок степу, а північна і західна - охоплені лісами.

   На початку XVII ст. на піщаних грунтах Харківщини з появою північних переселенців почали з'являтися соснові ліси. Відповідно до цього, з'явилися й рослини, притаманні їм: мох, лишайник, верес, брусниця, чорниця, а у болотистій місцевості навіть морошка та журавлина.

   У тій місцевості, де чорнозем, ліси змішуються. Поміж дубами та березами, а у низинах - між чорною вільхою з'являється горобина та жостір. Далі до дуба примішується клен. Із інших порід до складової лісу входить ясен, берест, осика, липа, зустрічається дика груша, яблуня, а на узліссі - горішник, глід, шипшина та терен.

   Трав'яним покривом, особливо на галявах та узліссі, служить коричнева, іноді майже до пояса, волосоподібна осока, що мов оксамитовим килимом сповиває землю. У ці безмежні зарості осокового килиму чудово вплітаються фіолетово-сині квіти бурди плющеподібної та зелені пучки гостролистого клену. А довкола розкидані яскраво-жовті квіти пшінки весняної, яскраве серцеподібне листя якого виблискує від соняшних промінчиків, приваблюючи метеликів. Деінде здіймаються суцвіття вероніки та молочаю. Немов жовті цяточки на зеленому кущі розмістив свої квіти чистотіл, жовтогарячим соком якого у давні часи позбавлялись бородавок. Петрів Хрест розкинув свої стебельця із заворожуючими своєю блакиттю квітами. А поруч - незабудка, конюшина з різнобарвними маківками. Мов маленькі сонечка виставила голівки квітів кульбаба. Далі казковий килим, немов нічний небосхил, застелило безліч маленьких блакитних зірочок. На прогалинах білими квітами вабить суниця та полуниця. Дещо осторонь здіймаються зозулені черевички, живучка, перестріч, грицики, часничник, звіробой та материнка. Ближче до затінку приваблює сторонній погляд зелено-синій барвінковий килим.

   Вздовж дороги, немов облямівка, розстелив своє широке, щедре листя подорожник. У лісових хащах поміж кущами красується фіалка та пролісок. А у курязьких лісах поміж пролісками можна зустріти тісно збиті, немов свічки, суцвіття медунки, верхня бутонна частина якого червоного, а нижня - синьо-бузкового кольору.


Частина дамби. Урочище "Парк", 50-ті роки ХХ ст.

   У більш заволожених місцях у цей чарівний килим вплітаються зелені острівці папороті та конвалії. А на луках та біля води, серед різнотрав'я, можна знайти жовтець і безліч дуже ядючих рослин. Облямовує водоймища широколистий аір. А на заплаві, мов острівки з жовтими та білими квітами, розташувалась лілея.

   Та це лише частина тих квітів, що від весни до осені росли у пісочинських, рижовських та курязьких лісах.

   Поміж цим чудовим витвором природи й над ним копошиться, кружляє та повзає безліч найменших мешканців, що сховались десь у щілини, під листям, чи забились під кору та коріння. Ковирни палицею торішнє листя, побіжать, ховаючись від сонячного проміння жучки-оленки та довгасті багатоніжки або плескаті карапузики. Більшу кількість цього населення складає різновид гнойовика та мокрушниці.

   Дещо більший різновид жуків знаходиться на галявинах, на відкритих сонцю місцях; щохвилини з'являються і знову зникають жуки-пригунці або жужалиці чи хрущі. Пругкі та невтомні мурахи постійно тягнуть щось до своєї оселі або переносять кудись свої личинки. Не зважаючи ні на кого, спокійно повзе равлик.

   На квітах, збираючи смачний нектар, гудуть бджоли та оси. Уважно оглядаючи кожну пелюстку, кожну маківку, немов важкий тяговик, порається джміль. У легкому чудернацькому танку кружляють різноманітні метелики - кропивниці, білявки, сіточниці та з чарівною окрасою - Адмірал і Павлине Око. Ніби одягнувши скорботне вбрання, у розміреному леті з'являється Жалобниця та інші.

   Нерідко у пісочинських лісах можно зустріти невелику звичайну гадюку та схожу на неї, але не ядючу медянку.

   На пагорбі чи на камінці, причаївшись, гріється під сонячним променем звичайна ящірка або веретільниця ламка.

   А на озерах й болотах, серед водяних мурашок та павуків, можна зустріти звичайного вужа. Значно рідше зустрічається маленька річкова черепаха.

   Наприкінці зими відлітають до своїх рідних місць північні мешканці (снігурі, чичотниці), що пересиджували зимову негоду у наших лісах та садках. А натомість, по-вертаються синиці, щигли, коноплянки, наповнюючи своїм цвіріньканням сільські та міські подвір'я. Не забарився з поверненням й жайворонок, своїм співом сповіщаючи довкілля про закінчення зими. За ним прилітають шпаки. Зручно вмостившись на гільці яблуні чи груші, вправно копіюють котів або імітують хлоп'ячий пересвист.

   Згодом, повернувшись до рідного гнізда, чарують нас своїм співом вівсянки.

   На вікових дубах рижовського лісу збираються граки і своїм галасом будять лісове царство, яке ще не прокинулось від зимової сплячки.

   Зі сталим теплом тягнуться з вирію вутячі та гусячі клини. Інколи, бувало, залітали журавлі чи лелеки, щоб трішки перепочити на місцевих водойомах, а потім летіли Далі.

   Другу половину травня чарує надвечір'я мелодійний переспів соловейка. А з ранку й до вечора у лісі або ж у садку, кує зозуля. Тоді ж з'являються куріпки, стрепети, перепели, тетерева, бекаси. Кружляють високо у небі, вишукуючи легку здобич, яструби, соколи та орли. Метушиться, співає, цвірінькає весь пташиний світ, радіючи літу.

   У річках та озерах вирує рибний ґвалт: піскарі, їрші, карасі, щуки, соми та безліч іншої риби.

   Тваринний світ теж складав досить велику групу; ламаючи важкопрохідні хащі, шукаючи смачної їжі, пробирався до осель та пасік бурий ведмідь. Об'їдали молоді пагінці лосі. Виривали гострими копитами коріння та збирали жолуді вепрі та зубри. Кружляли на околиці слободи та хуторів вовки й лисиці. Спритно пробирались до курників куниці й тхори. Бігали полохливі зайці. По деревах, перестрибуючи з гілки на гілку, поспішали у своїх справах білки та соболі. А на пустищах виглядали борсуки та бабаки. Будували цілі греблі, перетинаючи слабкі лісові струмки, невтомні бурундуки.

   Чарував людське око пісочинський ліс та його околиці. Та у другій половині XX ст. завдяки зростанню кількості населення, розвитку промисловості й активній людській діяльності (мисливство та інше), більшість унікальної флори та фауни перейшло до категорії «рідкісних». А такі птахи, як журавель сірий, орел-карлик та пугач, занесені до Червоної книги України. А чорна лелека, яструб-тювик, скопа, орел-змієяд, орел степовий, орел-могильник, беркут, орлан-білохвостий, сокіл-балобан, сапсан та дрофа занесені до Червоної книги колишнього СРСР.

   Взагалі, до Червоної книги України внесено 29 видів ссавців, 28 видів птахів, 6 видів плазунів, 4 види земноводних, 18 видів комах та 151 вид вищих рослин.

   Дивлячись на це неподобство, мимохіть згадуєш влучні рядки:


«Как это страшно - умиранье рода.
Всех поголовно, всех до одного,
Когда опустошенная природа
Уже не в силах сделать ничего.
И поползет проказа запустенья.
И пересохнут ниточки воды.
И птицы вымрут. И падут растенья.
И зверь не обойдет своей беды.
И сколько тут корысти не ищи ты,
Какой ты оговоркой не владей,
Земля защиты требует. Защиты.
Она спасенья просит у людей».

С. Островий «Червона книга»


« 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 »

Контакти «ГО–«Альтернатива»»

Помічник депутата Харківської обласної ради: Станіслав Шапарь (095) 191-17-33.
Депутати Пісочинської селищної ради Олександр Тищенко (067) 741-33-91; Людмила Кісєльова
(099) 276-01-54.
Депутати Харківської районної ради: Артем Фисун (095) 671-17-22; Артем Костецький (067) 573-71-03; Дмитро Куріло (050) 532-28-50.
Депутат Харківської обласної ради: Віктор Кисіль (050) 956-18-08.

 

Наш E-Mail: