» Історія слободи Пісочинської

Історія слободи Пісочинської

ПЕРЕСЕЛЕННЯ

   На початку XVII ст. Харківська губернія мала вигляд цілковитої пустелі «поля яловые», де у великій кількості було звіра різного, де вільно гуляли великі табуни диких коней та загони татар, що пробирались до південних кордонів Московської держави.

   Але в цілому цей край не належав, у дійсності, ні московітам, ні татарам. У цей час Україна потерпала від польсько-литовського свавілля. Французький інженер Гійом Левассер де Боплан, мандруючи її просторами, ось як описував ті події: «Селяни тут надзвичайно бідні, бо мусять тричі на тиждень відбувати панщину своїми кіньми і працею власних рук. Крім того, залежно від розмірів наділу повинні давати відповідну кількість зерна, безліч каплунів, курей, гусей і качок перед великднем, зеленими святами і на різдво. До того ж, мають возити для свого пана даром дрова та й відбувати інших робіт, яких не мали б робити. Ще вимагають від них грошових податків, крім того, десятину з баранів, поросят, меду, усіляких плодів, а що три роки й третього волика. Одне слово, селяни змушені віддавати своїм панам усе, що тим лише заманеться вимагати. Не дивно, що цим злидарям у таких тяжких умовах не залишається нічого для себе. Але це ще не все: пани мають безмежну владу не тільки над селянським майном, а й над їхнім життям; такою великою є необмежена свобода польської шляхти (яка живе наче в раю, а селяни наче в чистилищі), що коли селяни попадають у ярмо до такого, то опиняються у гіршому становищі, ніж каторжанин на галері. Таке рабство є причиною того, що багато селян тікає, а найвідважніші з них подаються на Запоріжжя». Дійсно, рівень страждань українського народу перевищив свою апогею. Селяни не витримали знущань місцевої знаті та польської унії: захопивши весь свій нехитрий скарб, разом з родиною, покидали рідні краї.

   Дорога на Торъ (Слав'янськ) була відома здавна, і солевози добре знали її. Вони часто розповідали про безкраї, ніким не зайняті степові простори, про густі, повні дичини ліси північної її частини. Про спокійні річки, в яких вирує у великій кількості рибний різновид. Схід вабив людей. Він давав надію на вільне й заможне життя. Навіть монголо-татарське свавілля не було перешкодою, бо тінь інквізиції закривала всі прогалини своїм чорним пологом. Чаша терпіння переповнилась. І, як говорив осадчий Данило, опинившись на східних землях: «... лучше мне осесть у тебя, мать-пустыня, в соседстве с кабаном, да с волчицей, чем пропадать, как псу от польских кнутов».

   Замордований люд не витримав, пішов у нове, невідоме. Один із слобожанських полковників майже двісті років тому (1835 р.) описував ці події так: «В царствование царя Алексея Михайловича выходцы из малоросийских козаков и Польши, гонимые нуждою или влекомые выгодами распространили свои поселения вне границ Российского государства на пустых землях по рекам Мерле, Удах, Лопани, Харьков, Моше, Коломак, Донце, Осколе и других реках и урочищах».

   Так, наприкінці першої половини XVII ст. українці, утискувані польською шляхтою та унією, почали переселятися на вільні землі. Але для того, щоб спокійно обробляти ці землі, їх потрібно було обороняти від постійних нападів татар. Тому переселенці заручились підтримкою московських царів, зобов'язуючись їм на вірну службу. Цар Михайло Федорович згодився, а Олексій Михайлович підтвердив згоду: «... не препятствовать ни в чем поселяющимся народам, не делать никаких затруднений в распоряжении и устройстве их поселений, и объявить им Его Царского Величества милость, что и впредь царскою милостью они жалованны будут».

   Отже, перше велике переселення черкас на Слобожанщину відбулося у 1640-1645 рр. А згодом з від усюди почали стікатися люди в Слобідську Україну, шукаючи незалежності. Приходили сюди по декілька чоловік, а іноді й по декілька десятків втікачів. Приходили поодинокі й сімейні, з дітьми й без них. Таким чином, «сюда вселились великороссы, малороссы, сербы и прочие».

   З появою великої кількості переселенців утворюються міста, слободи й села. Д.І. Багалій у своїх нарисах писав: «Довольно значительное количество слободско-украинских городов было построено черкасами, но под руководством русских воєвод с некоторою помощью их служивых людей». Це тими самими козаками - задніпрянами, що засукавши рукава, будували міста, села, хутори, огороджуючи їх валами й мурами під керівництвом того ж воєводства, що не мало досвіду у цій справі, а натомість, вишукувало й займало найкращі землі для своїх маєтків.

   Таким чином і було збудовано місто Харків з околицями, як військове місто-фортеця для захисту держави зі східної частини дикого поля. А згодом було сформовано полк, «а полковником був Іван Дмитрович Сірко».

   «А при тім полку сотником служив Грицько Донець. Воював він на Дніпрі, будував укріплення в містечку Маяки, це було перед повстанням Брюховецького. Він приймав діяльну участь у приборканні цього заколоту, за що й отримав Харківський полк, а з ним й усі довколишні землі, по смерті Федора Ріпки».

   Створивши полк, зовсім не обов'язково було утримувати його в межах міста, а в цьому й не було потреби, їх розміщували у довколишніх селах та хуторах, «а у тих селах і слободах мешкали одружені козаки і селяни-військові посполиті», таким чином утворюючи додаткове кільце довкола міста й охороняючи водночас воєводські маєтки.

   Приблизно в цей період на правій притоці р. Уди, що протікала в густих зарослях різнолісся й вікових дубів р. Пісочної (довжиною 4 версти) та її притоки р. Безчереватої (2-2,5 версти), струмки яких витікали з протилежного боку того ж самого пагорба, було засновано невелике поселення. Переселенці селились на обох берегах річок і в тих місцях, де були невеличкі водоймища. У книзі «Історія Слобідської України» це засвідчується так: «Інше діло ліс. Він трохи затримував заселення, але разом з тим й захищав осілого переселенця від ворожих нападів, на лісову слободу трудніше було неждано-негадано напасти навіть й татаринові, бо йому треба було вільного, одвертого шляху, щоб пуститися на втікача, як прийдеться піймати облизня».

   Згодом з'являються й інші відомості, що вказують на час заснування села: «Вдова полковника Федора Григорьевича Донца в своей записи 1706-1707 гг. октября 28 дня, говорит, что супруг ея ревнуя благочестию отца свого, пожертвовал Куряжскому монастырю два грунта в с. Песочине, а на тех грунтах по обе стороны берегом речки поселились вольные люди Черкаси».

   У іншому документі говориться, що: «... первый Песочинский храм, во имя святого Василия Великого, построен около 1670 г, тем более, что по делам 1683 г., Песочино називалось селом».

   Ці рядки підтверджують, що Пісочинське поселення існувало задовго до 1670 р., тим більше, що «в купчей грамоте» за 1698 р. говориться: «Близ большой дороги из Харькова в Полтаву, по берегам речки Безчереватой...», що може вказувати на ймовірність більш раннього існування поселення (можливо, під іншою назвою), бо не йдеться про р. Пісочну. Навіть на плані 1777 р. у верхній частині р. Пісочної немає поселення.

   Більш того, як можна було, заселяючи околиці міста, не звернути увагу на стратегічно вигідну місцевість: густий непрохідний ліс, дві річечки з чистою джерельною водою, ще й повні всілякої риби, які надавали можливість спокійного життя. І не обходить той факт, що за один рік (Григорій Донець прийняв харківський полк у 1669 р.) неможливо збудувати село й освятити церкву. На це потрібен тривалий час, бо переселенець спочатку сіяв хліб, будував дім, а вже потім зводив церкву.


НАСЕЛЕННЯ

   За часи правління Олексія Михайловича (середина XVII ст.) колонізація Слобожанщини набула великих розмірів. Задніпрянці великими масами почали переселятися у межі харківського й частково на східну частину полтавського повітів, що відомі як Слобідська Україна.

   Згодом багато «тяглых» людей з Московської держави, втікаючи від непомірного податкового утиску, знайшли притулок у цій місцевості.

   На землі Слобожанщини приходили також й промисловці - «охочие люди».

   За статистичними даними, по етнографічному складу в XVII ст. перевершував український стан - до 70%, коли російський - лише 30% населення. Поряд з цими верствами населення на Слобожанщину потяглися й іноземці, що складали 2,1%.

   Вперше проникли сюди євреї (із Польщі) уже з першою течією в якості торговельних людей. Особливо збільшився їх потік під час панської колонізації [4], він становив у харківськім повіті від 1 до 5%.

   Поява в межах повіту німців, греків і циган відноситься до XVIII ст., головним чином під час правління імператриці Катерини II. Ось деякі статистичні дані по харківському повіту за 1866 рік: вірмено-греки - 24, католики - 1,294, протестанти - 1,137, євреї - 813, караїми - 81, магометяни - 38, а загалом - 3,387 поселенців чоловічої статі на повіт, що з загальної кількості іноземців становило:

   − вірмено-григоріанців - 0,7%;
   − католиків (здебільшого поляки) - 39,6%;
   − євреї та караїми - 28,9%;
   − протестанти (здебільшого німці) - 29,6%;
   − магометяни - 1,2%.

   За планами Московії, повіти повинні були заселятися українцями з урахуванням «на их навык и искусство в борьбе с хищными татарами; но в то же время, желая подчинить их своєму распорядку, оно предположило наблюдать за ними и главные сторожевые посты в новопостроенном городе и его острога удержать в руках великороссиян».

   Саме в цей період велика частина вільних українських сіл змішується з російськими колоніями. Описаному раніше порядку заселення краю повністю відповідало розміщення тут трьох говорів російської мови. Але цього було замало. Московським царям потрібно було повністю підпорядкувати населення під свою владу. Розуміючи це й бачачи свою користь, керівники українського козацтва повністю віддалися на їх милість. Навіть полковники, що керували великими просторами, куди могла вміститися ціла держава, входили в стосунки з великоросійським урядом, котрий до цього схвально ставився. Але українські керівники повинні були добре знати їх мову, бо усі записи і навіть місцеве діловодство мали вести російською мовою. А інколи, щоб налагодити стосунки, деякі старшини віддавали своїх доньок заміж за російських дворян.

   Та часті набіги татар змушували поселенців покидати свої домівки й переселятись в інші, більш захищені місця. Лише з появою постійної дійової частини - Харківського полку, населення було більш-менш захищене.

   Д.І. Багалій наводить приклад відносно того, чи прийшов на Харківщину вже сформований полк, чи він набирався на місці.

   Достовірних фактів підтвердження цього не знайдено. Відомо лише, що у Харкові було всього 50 козаків, і що воєвода Офросимов харківських черкас назвав «збродом мужиков деревенских», показуючи цим на соціальний склад війська. Д .I. Багалій відмічав, що на чолі харківських черкас стояв отаман, голова усіх сотень і сотників, що не відповідало вимогам постійного війська. Дійсно, якщо порівняти мешканців, що населяли Харківщину й полк, то можна сказати, що харківські черкаси були складовою частиною полку. Тому можна припустити, що полк було сформовано вже у Харкові.

   За другою версією, на Слобожанщину у середині XVII ст. з Черкас «прийшло 800 козаків».

   Хронологія й топографія повністю відповідає припущенню, що не можна назвати іншого місця, куди могло прибути це військо. Воно було частково у межиріччі Лопань і Харків, а частково - по околиці майбутнього міста. Козаки розселялись не по сотням, а по десяткам, по довколишнім слободам й пасікам, згодом утворюючи села та хутора.

   Так, на березі річок Безчереватій та Пісочній, у другій половині XVII ст. з'явилося п'ятеро козаків. Але точно назвати їх прізвища неможливо, бо до другої половини XVIII ст. в с. Пісочині не було переписної книги, що й стверджує царська грамота, яка була написана у 1686 році, з якої дізнаємося, що: «монастирь прохав оддати йому вновь поселені сельце Сінолицівка та Пісочин, деревні Гаврилівка і Коротич, де жили вільні переселенці з-за Дніпра. Грамота потребувала, щоб про ці села були зложені переписні книги про їх населення. З грамоти не видно, чи одержав монастирь ці 4 сельця, але у 1723 році він володів в селі Пісочині слободкою й хутором».

   Лише у 1777 році було створено перший план с. Пісочин, у якому підписалося п'ятеро військових обивателів, що мали «вірчі грамоти» на ці землі.

   Ось прізвища військових обивателів, що були записані на першім плані слободи Пісочин: «Иван Слюсарев - за себя и за войсковых обывателей Ивана Павленко, Ивана Титаренко, Степана Кушнаренко, Федора Левченко по прошению неграмотних руку приложил».

   При цьому були присутні мешканці цього села: державні селяни Василь Шевченко й Іван Слюсаренко та представники черезмежевих сіл та хуторів.

   На другім плані, утворенім 15 жовтня 1873 р., за даними плану 1777 р. й доповненім 1826 р., надано схему земель цих військовиків. З чого виходить, що всі 5 козаків мали землі у с. Пісочині, а Іван Павленко мав земельний наділ й на хут. Надточій, який належав державному селянину Надточію.

   Вірогідніше за все, дані про кількість поселених козаків були дані без урахування всієї родини, що могла складати доволі велику цифру, бо звіт, що був поданий кількома роками раніше «О провинциях и комисарствах Слободско-Украинской губернии и состоящихся во оных жителях мужского и женского пола, с подразделением на сословия 1773 г. Харьковская полиция; Харьковское комисарство.

Село Песочин на рр. Песочин и Череватой, на юго-западной стороне в нем:


М Ж Итого
- бывших козацкой службы подпрапорных 5 9 4
- отставных военних 4 1 5
- духовних 1 1 2
- войсковых казенних обывателей 186 178 364
- влад, подданых черкас 27 23 50
ИТОГО 223 212 435 душ

Слобода Гуки на южной стороне р. Уды Харьковского коллегиумного монастыря:

М Ж Итого
- монастырских подданых 43 39 82

   З початку заселення Слобідської України різний люд тодішньої держави (козаки, міщани, посполити) не відрізнявся значно один від одного по своїй заможності, по своїм потребам, а значить, й по своєму побуту. У них були однакові звички, робили одну й ту ж роботу, бо були майже всі землеробами.

   Доказом соціального складу перших переселенців міг бути вираз воєводи Офросимова: «Все то был зброд - мужики деревенские».

   Ми знаємо, що повстання Богдана Хмельницького було скеровано головним чином проти Польщі, проти унії. Але сама ціль повстання мала мету знищити привілеї окремого суспільства й перепони, що ставили у вигідне положення одних, і зовсім безправне - інших. Та не дивлячись на це, деякі ряди суспільства, особливо селянство-посполицтво, намагалось окозачитись - вступити до лав козацтва.

   В ту пору саме слово «козак» було символом свободи, матеріальної забезпеченості, бо козаки були військовиками й землеробами водночас. Вони були у достатній мірі забезпечені угіддям й землею, отже, провізією й фуражем.

   Таким чином, їх статут підходив, з одного боку, до селян (землеробством), а з іншого - до міщан (бо міщани теж не були вільними від військових обов'язків).

   Отже, вони вже мали, за що купити нові землі й належне місце в соціальнім стані, бо ще не було обмежень в правах, і перехід з одного стану в інший був завжди можливим.

   Дворянства тоді ще не було, та козацька старшина вже намагалась користуватися працею інших, але цього не можна було робити відверто. Тому робилося все поступово, разом з тим, як утворювався особливий старшинський стан.

   І, як писав Л.В. Ілляшевич: «Манифестом, изданным 18 февраля 1762 года, дарованы вольности и свободы всему российскому дворянству».

   Отже, цим маніфестом було поставлено межу між бідними й багатими, а особливо - між українцями й росіянами.

   Цим маніфестом Петро III відмінив обов'язок дворянства на службу, надавши вирішувати кожному самостійно, йти йому до війська, чи ні.

   Але не довго судилося правити Петру III. По його смерті, з 2 лютого 1763 року імператриця Катерина II збирає вище коло дворянства - «особо образованную при дворе комиссию», і наказом відміняє дію маніфесту. Дворяни знову змушені виконувати наказ про військову повинність.

   Лише 21 квітня 1782 року до 56-річчя свого народження імператриця Катерина Велика надає дворянству «Грамоту на права вольности и преимущества Российского двора».

   Бідніша частина населення наказом від 21 квітня 1782 року була закріпачена. І лише маніфестом від 6 березня 1861 року було даровано «вільну» простому люду - скасовано кріпосне право.

   Отже, різниця між козаками, селянами й міщанами була не у праці, а лише у юридичнім соціальнім стані тодішнього суспільства.

   Загалом на той час землеробці становили 90%, а решта населення -10%.


СІЛЬСЬКІ ХАТИ
«Зроби хату з лободи, а в чужую не веди» (Українська народна пісня)

   З переселенням на нові землі виникла гостра необхідність у побудові житла.

   Збудувавши на швидкоруч курінь, щоб було де пересидіти літню негоду, переселенець брався до обробітку землі під посів зернових та городини.

   Обсіявшись, чоловіки заготовляли деревину, хмиз, глину для майбутньої будівлі. Будівництво починали після збору хліба, бо солома й полова були важливим будівельним матеріалом.

   Для дуже набожних українців вибір місця під будівництво оселі мав велике значення. Вони охоче будували житло на тих місцях, де лягала відпочивати худоба або кішка чи собака. Ці місця вважалися недоступними до різної потвори.

   Нехитрий секрет хати-копанки, що була розповсюджена на центральній та східній частинах України, був відомий ще з давніх-давен. В землю по периметру забивалось декілька стовпів, потім забивались високі кілки, котрі мов тин переплітались хмизом чи очеретом, утворюючи каркас майбутньої стіни, робилися з гарно вимішаного глею, з додатком соломи й піску, котрий добре вимішували ногами або кіньми, частенько окроплюючи водою. Вимішену глину з розмаху вбивали у хмизовий пліт, розрівнюючи вальки між собою.

   Коли стіни підсихали, робилась друга мазка - «поновка».

   Спершу «поновку» робили «під пальці» - глину, вимішену з половою й піском, з додатком кінського кізяка, щоб стіни не тріскались, розрівнювали на стінах пальцями. Але згодом почали використовувати маленькі дощечки, що було набагато зручніше.

   Після висихання другої робилась третя мазка «перетірка». Її робили з допомогою рідкого глиняно-піщаного розчину й ганчірки, наносячи й розтираючи тонкий шар на поверхню стіни. Так робився й потолок.

   Із зовнішньої сторони, довкола хати, майже до самих вікон робилась призьба - для утеплення приміщення. Призьба випліталась з лози й забивалась, як і стіни, глиняними вальками.

   Підлогою у селянській хаті служила «долівка» - суміш глею, полови, піску й кінського кізяка, котрі товстим шаром наносились на землю, посипану піском.

   Дах за звичаєм робили з соломи або очерету. Солому при зборі врожаю відбирали: довші пучки зв'язували в снопи й сушили окремо. При накритті даху сухі снопи соломи щільно укладали рядами, закріплюючи їх верхню й середню частини до глиць, що при готовім даху мало вигляд двох або трьох поверхів, в залежності від висоти покрівлі. А верхні снопи, що сходились з снопами протилежного схилу, зв'язували між собою, утворюючи гребінець. Солом'яні снопи перед укладкою змочували у глинянім розчині, котрий при висиханні не пропускав воду.

   Очерет заготовляли взимку на річках або озерах, коли міцна крига сковувала їх.

   За давнім звичаєм зовні українська хата була завжди побілена вапном, а призьба, двері та віконні улутки - перепаленою червоною глиною.

   Довкола своїх осель українці розміщували здебільшого вишневі садки.


ПОМІЩИЦЬКІ ХАТИ

   У той час, коли біднота будувала свої оселі з хмизу та глини, поміщицькі шата зводились з відбірного дуба, котрого у нашій місцевості було у великій кількості.

   Покрівлею спочатку служив очерет, але пізніше (у XIX ст.) почали використовувати залізо.

   При описанні маєтку Григорія Дорофійовича Донця (що був у Старій Водолазі), Г.К. Лукомський писав: «Дом господний деревянный, окружен наподобие четырехугольного редута с четырьмя бастионами». Не дивлячись на те, що Г.К. Лукомський пише, ніби саду при маєтку не існувало, ми добре знаємо, що й у ті часи садки мали промислове значення і були у кожного власника землі.

   Та вже за часи правління Миколи І поміщики намагалися будувати кам'яні маєтки-палаци, виписуючи кращих архітекторів і художників з петербурзького двору.

   Архітектура того часу у своєму плануванні використовувала схему: головна будівля (палац), перед нею велике подвір'я з квітниками й величними кам'яними воротами при в'їзді. Решта приміщень знаходилась з боків двору. У таких маєтках часто будувались круглі бесідки з куполами.

   Багато поміщиків будували власні театри, де влаштовували гучні бали чи спектаклі, в яких грали кріпосні актори або цигани.

   При маєтках будували родинні склепи. Прикладом такого класицизму був Ващенківський маєток у пісочинських слобідських дачах - чудовий кам'яний палац (вкритий залізом), від воріт до головного входу котрого йшла алея з дивовижних рослин, а у квітниках стояли різні статуї.

   А у маєтку поміщика Філонова, у тих же дачах, в урочищі Череватий Яр, перед будинком посеред двору у квітнику знаходилась «Кам'яна баба» - статуя половецького періоду.


ЧАСТИНА ІІІ

ЗЕМЛЯ ТА ЇЇ РОЗПОДІЛ

   Основою економічного життя населення України є земля. Споконвіку українці обробляли цю землю і користувалися її дарами.

   Хто ж мав право на землю у Слобідській Україні? Хто розподіляв її? Як вона розподілялась між слобожанами? Чи справедливий був цей розподіл? Чи багато було землевласників, і скільки землі належало до їх володіння? На всі ці запитання повних відповідей не існує, але на деякі з них намагався відповісти професор Д.І. Багалій у своїх працях.

   Як відомо, слобожанська земля була колись вільною і нікому конкретно не належала, але за право на її володіння йшла безкінечна боротьба між татарами та московітами. До складу московської держави ці землі війшли лише тоді, коли українці вийшли з-під влади Польщі. А це відбулося після возз'єднання України з Росією - 8 січня 1654 р. (Переяславська Рада).

   Звичайно, не від заселення залежав розподіл землі, а від соціального положення і правових норм.

   Отримавши наділ, люди дивились на нього, як на свою власність, тому вони не задовольнились помісним правом, на підставі котрого надавалась земля російським службовим людям. Вони хотіли, щоб їхня земля, як і у Гетьманщині, належала полковим округам, як говорили між собою козаки: «...вся земля у них була спільна й громадська, поділена потім під полки, а в полках - під сотні, а в сотнях - під містечка, села й деревні, а там - під двори, будинки й хутори; тому всі земельні володіння українців зробилися їх власністю через заїмки - земельне право». У слобожан справа з землею стояла інакше: переселенці, Що оселялись на цих землях, переходили у підданство Московії, значить, мали право на земельне забезпечення. Але в основу їх земельного володіння, як і у Гетьманщині, було покладено не захоплення земель, а їх «заїмка», - як земельне право замість російського «помісного» землеволодіння. І ним користувалася більшість населення.

   Звісно, що кращі землі були зайняті боярськими дітьми, вищими церковнослужителями та військовою старшиною. А щодо військових обивателів, то існує версія, що вони самостійно вишукували землі у своїм повіті, і якщо не було суперечок, то просили закріпити її за ними.



« 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 »

Контакти «ГО–«Альтернатива»»

Помічник депутата Харківської обласної ради: Станіслав Шапарь (095) 191-17-33.
Депутати Пісочинської селищної ради Олександр Тищенко (067) 741-33-91; Людмила Кісєльова
(099) 276-01-54.
Депутати Харківської районної ради: Артем Фисун (095) 671-17-22; Артем Костецький (067) 573-71-03; Дмитро Куріло (050) 532-28-50.
Депутат Харківської обласної ради: Віктор Кисіль (050) 956-18-08.

 

Наш E-Mail: