» Історія слободи Пісочинської

Історія слободи Пісочинської

ХРОНОЛОГІЯ ЗАСЕЛЕННЯ

   Пісочинська слобода знаходилась осторонь (праворуч) великої дороги, що йшла від Полтави до Харкова, по обидва береги річок Пісочної та Череватої.

   Слобідські землі були розкидані по всій околиці. При проведенні чергового обмежування 15 жовтня 1873 р. указом імператора Олександра Миколайовича було створено межу і складено межеву книжку. Цю книжку склав інженер титулярний радник Флоринський, під назвою «Пісочинська слобода з хуторами». В ній відмічалися межі та поселення, які входили до складу слободи, а саме: хут. Надточії з хуторками Кривенків, Щербанів (Микитівський), Іванівський та володіння селянської спілки цієї слободи. Разом з ними з'являється й хут. Малинівський. До книжки також входили землі селян, володіючих ними на підставі обмеженої власності, це: слободи Пісочин - Олексія, Сидора, Гаврила і Григорія Тимченків; Матвія, Олексія та Карпа Шевченків; Дениса Бовкуна і Василя Коляди; Данила і Леонтія Олешків; Тимофія, Павла, Івана і солдатки Ірини Варибрусів; Митрофана і Трохима Щербанів; Семена Надточія; Андрія і Опанаса Кононенків. Міста Харкова - Василя, Сергія і Івана Рикових та землі священнослужителів Свято-Василівської церкви.

   Але дещо раніше, у 1777 р. було написано, а у 1826 р. доповнено і у 1863 р. перевірено записи «Податной тетради» землевласників слободи, що доповнюють попередній перелік, а саме: Олексія, Михайла, Григорія та Кирила Кушнаренків; Андрія, Євстафія Титаренків; Дениса та Герасима Слюсарів; Василя Череватенка та восьми його родичів; Сидора і Семена Чередниченків; Івана, Матвія та ще тринадцять членів роду Яременків; Федора Павленка та восьми його братів.

   Після розгрому Січі (1708 р.) частина козаків, рятуючись від царського гніву та закріпачення, осідає у глухих закутках Слобожанщини. Так, на пісочинських землях, за доповненням 1826 р., оселяються: Прокіп і Андрій Святенки; Порфирій, Кіндрат та Ігнат Фоменки; Ілля, Іван, Андрій і Юхим Заїки; Василь та Марко Міщенки; Кузьма та А.Т. Пиріг; Михайло Решетняк; Осип Шутка; Василь та Осип Власенки. Згодом з'являються й інші прізвища (див. список у кінці книги).

   Основною складовою частиною Пісочина були хутори. Деякі з них на протязі часу змінювали свою назву. Це хутори: Бобринський, Оленівський, Філонівський - Рай-Оленівка; Череватий, Філонів - Сухачова; Федотів, Макаренків, Шевченків, Степанидин - Зайців; Дяченків, Микитівський - урочище Парк (Безчетвертного). Були хутори, що об'єднавшись з більш сильними поселеннями, назавжди зникли зі сторінок історії. Решта хуторів зберегла свою назву на протязі всього періоду існування.

   З часів першого закриття Курязького монастиря (1788 р.) його підлегле село Куряж з хуторами Підмонастирські Подвірки, Гуки та хуторками - Небошним (Небоги), Невошним, Тонконошним (Тонконогів) та Губіним перейшли у підпорядкування пісочинської управи.

   У середині XIX ст. купець І.І. Рижов купив лісові дачі й утворив хут. Рижов. А на початку XX ст. утворили свої хутори Савин, Шихов та Демидов.

   Хутір Надточії. За місцевою легендою шостий козак, що прийшов на пісочинську землю, не зміг владнати стосунки з товаришами і був змушений піти за течію (за річку), де утворив хут. Надточії.

   В архівних документах 1777 р. знаходимо перші відомості про цей хутір, де говориться, що Надточії являються власністю державного селянина Надточія, а єдиним військовим був козак Павленко, землі якого знаходились південніше хут. Щербанівського та у селищі Пісочині.

   Згодом у документах 1804 р. описується, що хут. Надточії - володіння наземних обивателів й економічних селян, яке складалося з 13 дворів, у яких було 53 мешканця чоловічої та 54 - жіночої статі. У записах 1824 р. вказується, що Надточії мали 20 дворів з 83 чоловіками і 89 жінками, та протоієрея Андрія Прокоповича економічних селян 2 двори - 8 чоловіків та 11 жінок.

   Записи 1844 р. говорять, що хутір нараховував 5 дворів - 62 чоловіка та 71 жінка. Пізніше у «подворнім списку» за 1851 р. хутір мав 26 дворів - 76 чоловіків та 67 жінок. Вони мали у своєму господарстві 25 волів, 33 корови та 2 вівці. Коней на хуторі не було.

   Церковна «прибуткова відомість» за 1856 р. відмічає, що хут. Надточії мав 17 дворів з 68 чоловіками і 55 жінками. Врешті, за переписом 1922 року хутір мав 88 дворів, де мешкали 231 чоловік та 271 жінка.

   Поряд з Надточіями знаходились менш заселені хуторки, що адміністративно відносились до його складової. Час їх заснування відноситься до започаткування Надточіїв та слободи Пісочин.

   Хутір Іванівський належав поміщиці сотнічисі Ганні Пестечевої. Повіреним у її справах був волосний регістратор Іван Носич.

   Згодом, у 1804 р. хутір іванівської дворянки, дружини протоієрея і протопопича Марії Степанівни: дворів - 4, людей - 12 чоловіків та 13 жінок. Хутір мав 63 дес. 950 саж. землі. Стояв дерев'яний панський дім, а далі, по обидва берега р. Уди, знаходилися харківські дачі. А на пагорбі стояв чотирьохпоставний млин, котрий належав протопопичу. Біля самого хутора знаходився вітряний млин, котрим користувалася сама протопопиха і (безперешкодно) її селяни. За млином знаходився ліс з сосновими та березовими деревами. Осторонь - орна земля, частину якої селяни обробляли для поміщиці, а решту - для себе.

   Пізніше, у 1844 р. хут. Іванівський переходить у володіння поміщика колезького радника Петра Прокоповича. У «приходній книзі» за 1856 р. церква відмічала, що хутір Іванівський нараховував 2 двори з 9 чол. та 10 жін. і знаходився на відстані 2 верст від приходу.

   Хутір Щербанівський - Степана Петровича та Івана Михайловича Щербанів. Даних про дворових мешканців хутора не знайдено. Відомо лише, що з 1856 р. хут. Щербанівський переходить у власність статського радника Микити Дяченка (хут. Микитівський) і нараховував 3 двори з 13 чол. та 15 жін. Хутір знаходився на відстані 3 верст від парафії.

   Хутір Кривенків. Даних про започаткування хутора не знайдено, але на час першої ревізії (1777 р.) він вже існував.

   За документами 1870 р. землі Кривенкова переходять у спадщину до хут. Надточіїв. Згодом, це хут. Шпаки, котрий у 1922 р. нараховував 20 дворів, де мешкало 61 чол. та 54 жін. На протязі усього часу основою життєдіяльності хуторян було землеробство.

   Малинівське пустище знаходилось на відстані 11 верст від доброчинного і нараховувало 34 дес. 24 квадратних сажені. Воно належало секунд-майорові Миколі Амвросієву Легачову і входило у харківські дачі. Землі цього хутора були вкриті густим чорним лісом, але ближче до р. Уди зустрічався клен, осика та зарослі горішника. Згодом весь ліс було вирубано і утворилось пустище.

   Пізніше Малинівське пустище - володіння різних осіб.

   Хутір Філонівський. З глибини віків, на означених історією берегах річок Череватій та Пісочній, серед лісового різнобарв'я утворився ряд маленьких хуторів. Населення займалося усим, що пов'язувало з лісом та землеробством. Їхні угіддя мали орні землі, сінокоси, городину, багаті садки, берег річки або ставу і обов'язково ліс, з якого й розширювалися пашні. У процесі освоєння угідь виникла необхідність переробки зернових. Тому на межиріччі, де вітер міг привільно розгулятись, на невеликому пагорбі було збудовано вітряний млин, який належав слобідським обивателям. Кожен міг безперешкодно везти на обмолот своє зерно, яке мірошник, за невеликий кошт (у вигляді готової продукції) перетворював у борошно. Але з часом населення села зросло і млин вже не міг задовольнити потреби бажаючих. Будувати нові вітряки на погано обвітрюваних лісових пагорбах не було сенсу. Поселенці змушені були робити дамби на річках і ставити на них водяні млини. Один з таких млинів збудували неподалік від злиття річок - на р. Череватій, який належав прапорщиці Марії Романівській, а праворуч утвореного ставу лежали її хуторські землі. Пізніше хутір отримав назву Лопатинського, але хто був його володарем, даних не знайдено.

   На протилежному березі річки, теж здавна, знаходились землі надвірної радниці Олександри Філонової, які у 1777 р становили 57 дес. 1970 саженів. На подвір'ї знаходився панський будинок та 7 чоловіків і 2 жінки у прислузі.

   Невідомо, коли саме протилежні хутори об'єднались, але за 10 переписом (24 серпня 1862 р.) виявилося, що Філонівське мілкопомісне володіння вже мало 87 десятин землі та 7 душ подвірних чоловічої статі.

   На початку XX ст. романівські землі разом з млином, були викуплені валківським поміщиком Бондаренком. А невдовзі і ставок (річки вже не було) перейшов у його володіння. З того часу за прізвищем господаря він носить назву Бондаревського ставу. Невідомо, скільки років прожила колезький асесор Олександра Йосипівна Філонова, та назва хутора проіснувала до 1920 року.

   Хутір Бобринський. Захопивши порослий чагарником та мілколіссям Вовчий Яр, поміж слобідськими знаходились землі харківських поміщицьких дач. А за ними берегом річки Череватої, з продавніх-давен лежали лісові та пашні землі хут. Бобринського.

   За документами 1777 р. його землі становили 92 дес. 1500 саженів, і належали харківському 2 гільдії купцеві Івану Григоровичу Ламіхову.

   Сама ж річка була перетнута земляною дамбою, на якій знаходився другий водяний млин, господарем якого на 1804 р. був колезький регістратор Петро Костим, що мешкав у міських дачах.

   Хутір Оленівський. Поміж хут. Філонівським та міськими дачами, що біля Вовчого Яру, знаходились землі Оленівки. З півдня її межою була спокійна, поросла дубняком річка Черевата, а з інших боків - коротичанські та пісочинські землі. За легендою, що ходить поміж селян, назва поселення походить від поміщика Лемехіна, який мав двох доньок - Раю та Олену. За тією ж легендою, старша - Рая на витримала батьківського гніву за те, що покохала наймита, покінчила життя самогубством. Молодша ж, Олена, невдовзі вийшла заміж за нелюба і назавжди покинула родовий маєток. З нагоди шлюбу батько подарував їй цей хутір, сподіваючись на повернення спадкоємиці, назвавши його на честь обох доньок Рай-Оленівкою.

   Якщо брати до уваги, що одна із доньок володаря хутора покінчила життя самогубством, то на це є заперечний факт: за документами 1869 року на весь харківський повіт було зареєстровано лише один випадок суїциду, але небога був чоловічої статі. Надалі факту самогубства у межах означеного часу відмічено не було. Більше того, у жодного володаря Оленівки не існувало доньок на ім'я Рая чи Олена.

   Лише у старшого брата господаря, 40-річного Олександра було двоє доньок - Єлизавета та Олександра, але на означений час (1878 р.) їм виповнилося лише близько десяти років.

   Сам Олександр Іванович народився у м. Костромі, а юнацькі роки провів на Єлизаветградщині в науках при мануфактурній лавці. До Харкова він приїхав у 15-річному віці і все своє подальше життя зв'язав з торгівлею.

   У 1877 р. Олександр захворів на лихоманку, але за тиждень вже одужав, і лише тінь сумніву затамувалась на його обличчі. Згодом тужливість перейшла у нав'язливу думку про появу у нього сухоти і скору смерть. З такої думки він дійшов до повної втрати розуму. У зв'язку з чим майже рік лікувався у Москві, але належного результату лікування не дало. Переїзд до Харкова спровокував втрату мови. На всі запитання міг говорити лише одне слово «куди».

   Окрім того, подружжя постійно мешкало у спадковому міському будинку на Різдвяній вулиці, і до Оленівського хутора майже ніколи не приїздили.

   А у червні 1878 р. Олександр Іванович помер і не міг знати про юнацькі захоплення своїх дітей.

   Свого часу у Рай-Оленівці існували портрети дівчат, за якими було створено цю легенду. Та наприкінці 70-х років XX ст. вони перекочували до одного із харківських колекціонерів. За допомогою пісочинського художника Е.М. Варибрус місце їх знаходження було знайдено. А завдячуючи співробітнику харківської бібліотеки ім. Станіславського О.Б. Довженко, установлено їх справжні імена.

   На портретах зображені доньки князя Петра Дмитровича Святополк-Мірського - господаря хутора Гиївки (Валківського повіту).

   Старша - Рая (Софія Петрівна - портрет роботи художника Г. Каменева) невдовзі після написання портрету вийшла заміж за Похитонова і назавжди виїхала за кордон.

   Молодша - Олена (Ольга Петрівна - портрет було написано теж у 1911 р., але з фотокартки, майстром М.Н. Савенко) з причини каліцтва (горбуня) вийти заміж не змогла. Тому, одержавши місце вчителя, переїхала до Москви, де працювала і у більшовицькі часи.

   Відносно історії появи портретів у Рай-Оленівці існує досить тверда версія:

«Наче хрещений люд отупів.
Не приблуди, а ті, що близько,
В мирнім затишку сонних дубів
Грабували маєток Мірських...
»
(Кость Маковійський)

   Навпрямки від хут. Гиївки, через хут. Московку, до Рай-Оленівки лише кілька кілометрів. У 20-ті роки - період становлення більшовицької влади - населення довколишніх сіл розтягувало майно маєтків, що лишалися без нагляду. Ось у такий спосіб портрети і потрапили до Оленівської госпожі. А щоб приховати дійсне їх походження і було складено легенду про Раю та Олену.

   Але то легенда. У дійсності рік заснування хут. Оленівського, як майже й усіх хуторів Пісочинської слободи, достовірно не установлено. Вони з'являються далеко із глибини часу, коли перші переселенці перекочували на слобожанські землі. Відомо лише, що при складанні плану с. Пісочина у 1777 р. представником від Оленівки був Жовтень Григорій Капилу, і хутір належав титулярному раднику, капітану Миколі Оленському. А з 1835 р. ним володіла (можливо, його дружина) поміщиця майорша Олександра Данилькевичева.

   За статистичними даними 1844 р., на хуторі було лише 2 будинки, у яких мешкало 7 чоловіків та 12 жінок.

   А з 1863 р. Оленівкою володіла опікунша спадкоємців колезького радника Михайла Петровича Серебрякова, його удова Катерина Яківна. За звітом 10-ї ревізії, що була проведена у тому ж році, за нею числилось 72 десятини усієї землі та 20 душ подвірних. До якого часу вона володіла хутром - невідомо. Та вже у період 70-х років того ж століття хут. Оленівський було об'єднано з хут. Бобринським, збільшивши землі ламіхівського володіння.

   Купець 2 гільдії Іван Ламіхов отримав цей хутір у спадок від свого батька, але здебільшого займався торговими справами і жив у місті, а родовим маєтком переймався молодший син Павло. На 66-му році Іван Григорович помер, і хутір лишився Павлові. Але розпещений, не здатний до сільських справ нащадок, ні перед ким не відчуваючи відповідальності, найняв правителя і 22 листопада 1894 р. підписав з ним угоду, надаючи йому повне право на самостійне володіння усіма своїми маєтками. Управитель (Микола Германович Зальцберг) перші роки проявляв ініціативу, і вже 16 вересня 1896 р., за згодою П.І. Ламіхова, подав прошеніє до будівельної управи для отримання дозволу на будівництво у Рай-Оленівці (саме у цьому році назва хутора змінилася) гофманської печі. Планувалося побудувати 16 камер та 6 сараїв для сушіння цегли. Видобуток повинен був сягати 1,5 млн. шт. на рік. 8 жовтня того ж року дозвіл було отримано.

   Наступного року, з 23 квітня і до кінця жовтня, 30 дорослих наймитів від смерку до смерку заповнювали й спорожняли сараї-сушілки, і лише три годинних перепочинки на день у якійсь мірі полегшували їх важку працю. На випадок дощу чи ще якоїсь нагоди, збудували дерев'яний сарай розміром 38,5 кв. м. Харчувалися робітники власними харчами. Лише для втамування спраги господар наказав вирити колодязь.

   При проведенні санітарного огляду майданчика заводу з цього колодязя було взято аналіз води, і після ретельної перевірки зроблено висновок: «Вода в нем оказалась свежою, чистою, без всякого запаха».

   За розповіддю місцевого населення на початку XX ст. зробили чистку цього колодязя, після чого відкрилося потужне джерело, яке вибилося на поверхню триметровим стовпом.

   Влітку біля природного фонтану дітлахи влаштовували забави. А взимку велике крижане дерево прикрашало підніжжя лісового схилу.

   У 20-ті роки, при перенесенні дамби, колодязь було забито. Та час і сила природи не підвладна людині. Тому згодом водяні потоки знову вийшли на поверхню, стікаючи веселим струмком, поповнюючи водяний запас Бондаревського ставу (зараз це колодязь, що стоїть під великою осикою біля старого моста за малим ставом).

   У вересні 1897 р. за дорученням П.І. Ламіхова, приватний повірений М.Г. Зальцберг подав нове прошеніє до будівельного відділку повітового правління, у якому просив дозволу на будівництво парового млина. У тому ж році було почато його будівництво.

   Але будучи занадто довірливою людиною, Павло Іванович став жертвою підступних шахраїв. Користуючись його добротою й гостинністю, нечисті на руку люди при веселому застіллі лишили господаря 3/4 всього маєтку. За цієї обставини Ламіхова було позбавлено купецького звання. І від 11 червня 1899 р. за наказом Харківської Казенної Палати переведено до міщанського стану. М'який за характером одинокий старий холостяк не витримав злої іронії долі, піддався своїй давній хворобі - схильності до міцних напоїв.

   Знаючи про сердешність та набожність Павла Івановича, присяжний повірений Володимир Косьмич Глущенко, купецький син Федір Іванович Іванов та їхні дружини Єлизавета Олександрівна й Олександра Олександрівна разом з матір'ю - удовою московського купця Оленою Василівною Хоніною (за першим шлюбом Ламіховою), у 1901 році дали свідчення у харківському міському Сирітському суді під час обговорення питання про опіку над маєтком П.І. Ламіхова. Вони свідчили: «... вследствии своего доверия к людям совершенно устранился от своих торгових дел, полного невнимания к своим имущественным интересам, сообщества и сожития с людьми сомнительной репутации и при своем бессознательном состоянии алкоголизма - потерял более трех четвертей ймення».

   Розглянувши це питання, харківський міський Сирітський суд постановив призначити опікуном П.І. Ламіхова його родича, присяжного повіреного Володимира Глущенка.

   Павло Іванович розумів, що колишня дружина його брата та її зяті хочуть відібрати маєток, тому він пише прошеніє у різні інстанції, дійшовши навіть до Правлячого сенату. Ламіхов намагався змінити опікуна, щоб врятувати залишки маєтку, обравши для цього свого товариша присяжного повіреного Миколу Олександровича Довженка.

   Сенат, розглянувши питання, виніс вердикт, у якому попереднє рішення визнав недійсним, тому що це питання повинна була розглядати не купецька, а міщанська спілка, адже Ламіхов вже вважався міщанином.

   Задовго до цих подій, ще у 1898 р., П.І. Ламіхов, зрозумівши всю складність обставин, до яких призвело гультійство, залишив батьківський міський будинок і остаточно переїхав до свого улюбленого хутора.

   За рапортом пристава 1-го стану харківського повіту від 28 листопада 1901 р., Ламіхов постійно проживав у своїй лісовій дачі. Залюбки, разом зі своєю челяддю займався господарчими справами. Гостей, окрім ділових зустрічей, не приймав. Вів спокійне, розмірене життя.

   На протязі всього судового періоду Ламіхов збирав рапорти від знайомих та родичів і відсилав їх до опікунської ради, котра у 1903 році винесла рішення про остаточну відміну опікунства над маєтком. А згодом, враховуючи минулі благочинні діяння, Павлу Івановичу було повернуто і купецький статус.

   За архівними документами на той час ламіхівські угіддя становили: 90 дес. лугової, лісової та садибної землі. На подвір'ї знаходився флігель, сарай, амбар, а дещо осторонь - цегляний завод. Господар із прислугою мешкав у одноповерховому будинку з мезоніном.

   За кілька років тяжких судових митарств Павло Іванович вщент зруйнував своє здоров'я, і в межах 1905 р. помер. Його поховано у родинному склепі на Успенському цвинтарі у м. Харкові.

   Ще за деякий час до смерті Павла Івановича молодша племінниця Олександра Олександрівна написала листа, у якому вона слізно прохала дядю пробачити її за ганебний вчинок, і, зглянувшись на малолітніх дітей та тяжкий матеріальний стан родини, виділити їй бодай якусь частину із його статку. Та за переказом мешканців Рай-Оленівки, після смерті Ламіхова всі землі перейшли у володіння 0.К. Глущенка та держаного селянина І.М. Обухова, що й підтверджують документи, датовані 21 листопада 1911 р.

   На початку XX ст. до Харкова переселився валківський поміщик Бондаренко. Поступово скупаючи пісочинські дачні наділи, він оволодів і невеликою частиною Рай-Оленівки (південно-східною).

   У роки становлення більшовицької влади всі землі, починаючи від сіл Коротич та Березівка і закінчуючи руслом вже не існуючої річки Пісочинки, перейшли до Рай-Оленівки.

   Стосовно етимології назви, існує доволі логічна версія. На березі спокійної річки, що тонула у дубовім гаю, стояв ошатний будинок, а доброзичливий господар завжди був радий приїжджій людині. Чом не рай?! «Рай» Оленівський.

   Хутори Попів та Назарьки. Лівим берегом на захід, за кілька сот метрів від хут. Оленівського, у непрохідних хащах знаходився Вовчий Яр. Він тягнувся від річки лісом до східної околиці деревні Коротич. Якщо брати до уваги, що на той час у лісах водилося безліч усілякого звіра, то це було вельми небезпечне місце, про що й говорить його назва. У верхів'ї Вовчого Яру, потопаючи в садках, знаходилося два невеличких хутора. Власником першого був поручик Олександр Попов. Другим володів державний селянин Петро Назаренко.

   Рік появи та зникнення, як і кількість мешканців цих хуторів, невідомі. Відомо лише, що населення займалося постачанням будівельного та дров'яного лісу, мало великі чудові садки. Офіційне їх обмежування відбулося 10 липня 1777 року.

   Бігунівське пустище. Лівим берегом від витоку р. Безчереватої, на невеликому схилі розкинулося чорнолісся Бігунівського пустища. Його непролазні хащи займали 56 дес. 1010 саж. землі.

   За часів володіння ним Харківським колегіумним монастирем ліс було повністю знищено, а саме пустище покинуте за непотребом.

   Згодом воно було відписане таганрозькому уланському полку під військове поселення. Але наказом від 29 жовтня 1820 року в обмін на інші землі було віддане титулярному раднику Миколі Івановичу Зайцеву.

   За цією назвою сучасні мешканці Рай-Оленівки і пам'ятають кошару, що знаходилась на схилі під Коротичансько-Березівською дорогою.

   Хутір Череватий. У верхів'ї першого та другого Череватих ярів знаходився хут. Череватий. Загальна його площа сягала 76 дес. 2030 саж.

   Спочатку це було пустище, яким володіли монахи Колегіумного монастиря, та після знищення лісових угідь було покинуте. З роками чагарник покрив його землі, а згодом з'явився й ліс. За документами 1804 року пагорби Череватого хутора, були покриті чорноліссям та горішником, яблунями і грушами. Самі ж землі належали економічним селянам Пісочина. Тому влітку заможні селяни вивозили сюди свої пасіки (не боючись судового позиву про межеве порушення) й отримували великий збір духмяного меду. А по яркам знаходилося 43 кошари, у яких селяни робили вирубку для опалення. Решта лісу була запасником.

   Та вже у 1844 році хут. Череватим володіє поміщик штабс-капітан Павло Іонін. У його садибі серед молодого лісу стояло два будинки з 8 чоловіками та 9 жінками у прислузі. Згодом, за документами 1883 року, говориться, що хутір належав землевласнику Борису Григоровичу Філонову. Та у подальшому землі хутора, як і багато інших, скупив харківський дворянин, що мешкав у с. Березівці - губернський секретар Костянтин Павлович Алферов.

   На початку XX ст., за документами 1922 року, на цих землях знаходився хут. Сухачева і мав два двори з 8 чоловіками та 6 жінками.

   Хутір Федотів. Від Череватого хутора на південний схід йшов яр, що мав назву Широка Долина. Його схили вкривав горішник, а на галявах красувався глід та колючі кущі терну. Щодалі долина звужувалася й ставала глибшою, а по її низині з'явився струмок, назва якого загубилася поміж столітніми. Звернувши ліворуч, струмок потрапляв у інший яр, що мав назву Копійчин, який поніс його прохолодні води на північ, лишаючи праворуч лісові угіддя деревні Уди та с. Пилипового з хуторами. А ліворуч - ліси другої частини Пісочина, що належали селянам Степану Петровичу та Івану Михайловичу Щербаневим.

   Прошелестівши травами Копійчаного яру, струмок з розбігу влився у води Свердянківського струмка, давши початок р. Пісочній.

Біля хутору Зайці (Федотов), кінець XIX - початок ХХ ст.

   Води Свердянківського струмка починали свій плив зі сходу, низиною Давиденкового яру, вздовж Федотового хутора, який на період 1777 року належав селянину с. Березового Луці Прокоповичу Пироженку. Ймовірно назва хутора лишилася від попереднього власника і мала землі: сінокосу - 2 дес. 21600 саж., листяного лісу - 23 дес. 601 саж., фруктового саду - 2 дес. 2100 саж., під маєтком - 1 дес. 720 саж., під половиною річки -1 дес. 225 саж.

   На узліссі, біля чудового саду здавна стояв міцний дубовий панський дім.

   Згодом, за записами, зробленими у межевому журналі 16 грудня 1897 року, хутір став власністю поміщика, колезького радника Григорія Васильовича Макаренка. Потім, зовсім короткий час, ним володів полковник Шевченко. А невдовзі його купує білгородська купчиха Степанида Прохорова (власниця хут. Прохоровка на Білгородщині).

   За сімейною легендою, на початку XX ст. Степанида Єгорівна Прохорова мала залізорудні копалини у с. Мосейкове Юхнівського повіту Рубикінської волості. Під час затоплення рудника ґрунтовими водами виникла загроза його обвалу. Терміново потрібно було закріпити стояки (підпорки). На цю ризикову справу погодився багатодітний шахтар Яків Федорович Заєць. Безліч разів йому довелося пірнати у прохолодну воду, доки не були зафіксовані основні стояки. Шахту було врятовано. За цей самовідданий вчинок Степанида подарувала Якову Зайцю свій пісочинський маєток.

   Як виявилося згодом, додають інші члени сучасної родини, дружина Якова Зайця була рідною сестрою Степаниди, Ірина Єгорівна по батькові теж Чепілова.

   Чи були ці жінки рідними сестрами, чи ні, відповіді немає, бо архівні документи с. Мосейкове знаходяться в іншій державі. Не виключний факт його знищення під час Великої Вітчизняної війни. Але зберігся документ «купчей крепости», який вказує, що Степанида Єгорівна Прохорова у 1903 р. продала цей маєток Василю Федоровичу Зайцеву. А той, у свою чергу, продав його половину своєму рідному брату Якову Федоровичу Зайцеву. Акт «купчей крепости» підписано 26 січня 1909 р.

   Невдовзі Яків Федорович помер від водянки, полишивши на удову Ірину Єгорівну 12 дітей різного віку. Четверо з них померло під час голодомору 1921-1923 років, а решта прожила свій вік, відпущений Богом.

На Олешківських землях.

   Хутір Олешки. Після зруйнування військом Петра І у 1709 році Старої (Чортомлинської) Січі, уціліла частина козацтва подалася до міста Алешки (Олешки, а з 1928 р. - Цюрупінськ Херсонської, обл.), що належало Кримському Ханству. Там, у пониззі Дніпра, на річці Підпільній запорожці утворили Нову (Олешківську) Січ.

   Великий бойовий шлях пройшли січовики-олешківці. Та за час керування Катерини II, котра вбачала в Січі осередок антикріпосницької боротьби українського народу, своїм указом у 1775 році скасувала її.

   Боючись закріпачення, козаки залишили Олешки, тікаючи хто до Туреччини на службу, хто на Дон до своїх побратимів, а були й такі, що подалися на Слобожанщину. Так, у другій половині XVIII ст., у селі Пісочин з'явилися селянин Іван Леонтієвич Олешко, а невдовзі відставний солдат Павло Ткаченко. Купивши разом клапоть землі (по течії нижче хут. Федотова), вони утворили власний хутір.

   Невелика спокійна річка, що нагадувала р. Підпільну, роз'єднувала навпіл його землі, а лісові схили сам хутір. За спільною згодою хутір нарекли Олешками, що й було зазначено при створенні слобідського плану 1777 року. А вже у 1873 р., за указом імператора Олексія Миколайовича, створено межеву книжку, де хут. Олешки позначено як 23-ю частину Пісочина.

   Описуючи план хутора, інженер титулярний радник Іван Флоринський указував, що до його складу входило: орної землі - 3 дес. 1300 саж., сінокосу - 1 дес. 1360 саж., сінокосу по болоті - 1 дес. 200 саж., лісу листяного - 33 дес. 1280 саж., під подвіррям та городом - 1 дес. 1850 саж., а під річкою та ставом - 1 дес. 2010 саженів.

   Під час останнього обмірювання 15 жовтня 1873 року хутір нараховував два двори, в котрих мешкало три душі селян чоловічої статі.

   Понад два століття, через пекло війн та голодомори, сталінські репресії й комуністичні «гулаги», пройшли спадкоємці славетних козаків-олешківців, не втративши ні слави, ні імені. Вони й зараз живуть у рідному хуторі і обробляють, нехай і невелику, частку землі своїх предків.

Лідія Павлівна Безчетвертна у власному маєтку в урочищі "Парк".

Зліва на право: невідомий, Агропіна Іванівна, невідомий, Конкордія Іванівна, невідомий, Павло Іванович,священник Олексій Василевський, Іван Герасимович Безчетвертнов.

   Хутір Дяченків. Від хут. Олешків до злиття річок (хут. Філонова), обабіч р. Пісочинки, здавна розташовані землі Потомственного Почесного Громадянина Олександра Сергійовича Дяченка. Як і решта хуторів, хут. Дяченків (санаторій "РОЩА") з 1777 р. мав геометричний план, а з 1873 р. - й межеву книжку, де вказувалося, що до 24 частини села входило: сінокосу - 2 дес. 600 саж. листяного лісу - 11 дес. 2081 саж., під садибою та городом - 4 дес. 720 саж., фруктового саду - 14 дес. 1300 саж, половиною річки та ставом - 2 дес. 1800 саж., під путівцем - 2 дес. 1114 саженів. Загалом хутір мав 36 дес. 41 саж. землі. При маєтку селянських дворів не було, а стояв лише один панський дім.

   За церковним звітом, у 1856 р. стацький радник Микита Дяченко перейменував його у хут. Микитівський і мав на своєму подвір'ї три будинки, де окрім господарів знаходилося 13 чоловіків та 15 жінок подвірних.

   Згодом хутір став власністю купця 1 гільдії Івана Герасимовича Безчетвертного.

   Попри те, що 66-річний купець був відомим меценатом (добудовував Пісочинський храм, пожертвував на відбудову Благовіщенського собору та інше), він був знаним і в бізнесових та політичних колах міста. Але, не дивлячись на суспільне визнання, майже 50-річний відрізок часу, що він провів у м. Харкові, його минуле лишилося темною цяткою в історії міста. Відомо лише, що його дружиною була Марія Архипівна. Після її смерті Іван Герасимович одружився вдруге. На час, означений даним документом (1906 р.), друга дружина Лідія Павлівна мала 51 рік від народження.

   Від цього шлюбу подружжя мало сина Павла. На час вказаний документом (1906 р.), йому був 21 рік, а його дружині Марії Василівні - 20, донькам Івана Герасимовича: Агропіні - 28, а Конкордії- 19 років.

   Взимку 6 грудня 1905 року за видатні заслуги перед суспільством, купець І гільдії Іван Григорович Безчетвертнов був нагороджений орденом «Святого Станислава» 3-го ступеня, що надало право на присвоєння Потомственного Почесного Громадянства. Лише 12 лютого 1907 року за № 332 йому та його родині присвоїли це почесне звання.

   Подальша доля родини Безчетвертного не відома. Відомо лише, що у перші роки Радянської влади його маєток перейшов у підпорядкування ревкому.

   Так замкнувся трикутник - р. Черевата, Яр Широка Долина та р. Пісочна, що утворився у південній частині Пісочинської слободи. Він вібрав у себе близько 20 хуторів, землі слобідських та міських дач, кошару та угіддя об'єднаного слобідського товариства.

   Починаючи з другої половини XIX ст. і до Жовтневого перевороту 1917 року, більшість з них перейшла у володіння дворянина, губернського секретаря Костянтина Павловича Алферова.



« 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 »

Контакти «ГО–«Альтернатива»»

Помічник депутата Харківської обласної ради: Станіслав Шапарь (095) 191-17-33.
Депутати Пісочинської селищної ради Олександр Тищенко (067) 741-33-91; Людмила Кісєльова
(099) 276-01-54.
Депутати Харківської районної ради: Артем Фисун (095) 671-17-22; Артем Костецький (067) 573-71-03; Дмитро Куріло (050) 532-28-50.
Депутат Харківської обласної ради: Віктор Кисіль (050) 956-18-08.

 

Наш E-Mail: