» Історія слободи Пісочинської

Історія слободи Пісочинської

   Зійшовшись разом, річки Пісочна та Черевата продовжили свій подальший шлях у відстані й часі, як єдина річка Пісочинка.

   Несучи свої вже слабкі води центральною частиною села на північ, вона заповнювала ряд невеликих ставків, що створювали поселенці. На дамбах цих ставків стояли два водяних млина, один з яких належав державним обивателям, а інший (верхній) - майору Фідлеру. На землі, що прилягала до цього озера, стояв дерев'яний панський дім та ґуральня, у якій варили гарячі вина для поміщиків різного рангу.

   Землі центральної частини села мали чернозем.

   Піщані береги річок були порослі осикою, липою, частково березою та сосною, а більш за все - горішником.

   На розроблених угіддях селяни займалися хліборобством. Але землі було не досить, тому селяни вирощували зернові виключно для власної потреби. Гарним підспір'ям було й скотарство.

Портрети П.П. Рижова та його дружини Валентини Олександрівни.

   Хутір Рижов. Калузький 2 гільдії купець Іван Іванович Рижов (1784 р. н.), що мешкав у м. Харкові, у 50-х роках XIX ст. придбав хутір купця Ємекіна, поблизу слободи Пісочин. Чудова лісова місцевість імпонувала до смаку купця-промисловця, а незначна відстань від міста надавала додаткової зручності.

   Землі було небагато. Загальна її кількість сягала лише 49 дес. 1200 саж., з яких: 27 дес. 1168 саж. - листяного лісу, 300 саж. становило дзеркало ставу, 15 дес. 1604 саж. - сінокосу, 550 саж. займав сам маєток, а 1 дес. 100 саж. - різноманітний фруктовий сад. Решта землі знаходилася під дорогами.

   Та все ж цього вистачило, щоб побудувати завод з виготовлення дзвонів. Єдине на півдні імперії подібне підприємство не мало конкуренції, тому давало добрі прибутки і належну шану в суспільстві. По смерті Івана Івановича (1863 р.) хутором і заводом опікувалася дружина покійного племінника, московського II гільдії купця Настасія Тимофіївна Рижова. Та вже у 1869 р., за духовною грамотою, вона передала все майно своїм синам - Павлу (1827 р.н.), Олександру (1829 р.) та Івану (1831 р.). Але Олександр не був схильний до провінційного життя - переїхав до Москви і продовжив батьківську (торговельну) справу. Згодом його ім'я назавжди зникло у часі. Павло ж з Іваном займалися торговими та промисловими справами на Харківщині та через обставини, що сталися, у 1873 р. вони розділили дідівське майно навпіл, після чого рижовський хутір лишився у старшого - Павла.

   Саме на цю годину спадкоємці покійної дружини колезького секретаря Катерини Ільїної Скобічевської, маєток яких межував з маєтком Рижова, виставили його на продаж. Маєток був значно менший за Ємекінський і становив лише 16 дес. 78 саж., та чудовий двоповерховий будинок на березі маленького лісового озера приваблював своєю казковістю. Згодом Рижов збудував на середині цього озера фонтан, а білі лебеді, що гордовито плавали поміж лататтям, придавали йому особливої чарівності.

   У 1890 році, під час перебування на Харківщині відомого провидця о. Іоана Кронштадського, і багато років по тому, саме цей дім слугував йому гостиною, що справжнім лихом оберталося для господині та садівника. Адже величезний некерований натовп стражденних, котрий бажав зустрічі із священиком, вщент знищував квітники довкола будинку, а місцями й огорожу.

   Події 19 лютого 1861 р., як і значну частину спантеличеного заможного суспільства, у 1873 р. змусили продати свої землі й брата покійного Скобічевського, теж колезького секретаря, Якова Петровича. Землі Якова Скобічевського майже повністю складались із лісових угідь, і становили 20 дес. 720 саж. Але кількість угідь не мала особливого значення, головне, що об'єднані землі становили суцільне помістя, де спокійно можна було виїздити на прогулянку, або ж полювання.

   У тому ж році об'єднані помістя отримали назву хутора Рижова.

   На час об'єднання скобічевські ліси досить сильно постраждали бід вирубки. Тому Павло Іванович засадив пусті галявини молодим дубом та швидкорослою липою. Підсадка проводилась цілеспрямовано, так що по закінченню утворились алеї, котрі ділили урочище на квартали, тим самим надаючи йому вигляду парку путівникові, який видав Харківський університет, описувалося: «Со ст. Рыжов можно до отхода поезда (с разрешения г. управляющего имением) на час пойти в парк г. Рыжова, лежащий против платформы».

   Відійшовши від платформи, людина потрапляла у своєрідну оазу: болотиста місцевість довкола поросла віковими дубами та різнотрав'ям, притаманним цій місцевості. Далі болотистість зникала, і велетенські дуби своїм могутнім гіллям, немов руками обхопивши молоді саженці, стояли у мовчазному забутті. І лише у ті години, коли йшло випробування дзвонів, гучне відлуння пробігало по їх гілочках, здіймаючи стайки наполоханих лісових мешканців. А потім знову тиша. І лише розмірене гудіння бджіл та джмілів, що працювали на квітковій ниві, порушували спокій.

   Не дивлячись на те, що ці хутори знаходилися на значній відстані від міста (9 верст), і територіально були майже у середині земель слободи Пісочин, адміністративно відносились до м. Харкова і вважалися харківськими дачами, та все ж поступово перейшли у сільське підпорядкування. У 1885 р. помер Павло Іванович і всі його справи, разом з маєтком, перейшли до сина, Павла Павловича.

   Юнак всі свої сили спрямував на промислові та торговельні справи, а згодом, і на політичні (чоловіки родини Рижових, починаючи від 1871 р. і до більшовицького повстання 1917 р., займали почесне місце «глашатая» у міській думі).

   На початку XX ст., а саме влітку 1907 р. Павло Павлович, щоб дістати прибуток із свого лісового угіддя, вирішив розділити паркову частину (не знищуючи деревину) на ділянки і надати міським мешканцям під будівництво літніх дачних будівель. З цього приводу він написав прошеніє до земської управи, в якому докладно описував всі деталі свого проекту.

   Але ідея з дачними наділами виявилася неефективною, а події 1917 р. назавжди закреслили її.

   Після закінчення Громадянської війни (1920 р.) весь маєток і лісова його частина перейшли у підпорядкування революційного комітету.

Будинок Шихова (на фото сторонні особи.)

   Маєток Шихова. Частково південна та південно-східна частина земель, що приєднувалася до Рижовського хутора, здавна належала одній із найбільших пісочинських родин, родині Тимченків. Але в силу різних обставин, з другої половини XIX ст. вони частково належали державному селянину Олешко. А ближче до сходу невеличким перешийком, всього у 155 саж., до рижовських земель приєднався маєток Шихова. Дійсний статський радник, дворянин В. В. Шихов 14 червня 1878 р., після довгих службових митарств, оселився у Харкові. Через кілька років, дійшовши пенсійного віку, Василь Васильович за невеликий кошт на крутосхилі, купив у Тимофія Степановича Литвинова 2076,18 кв. саж. і землі. У тому ж 1905 році він збудував чудовий двоповерховий будинок з двома балконами.

   За розповіддю старих мешканців села: від залізниці повз шиховські землі йшла устелена битою цеглою дорога, а від неї, до самісінького будинку простяглася соснова алея. А перед його сходами, поблискуючи водяною прохолодою, красувався невеликий фонтан, який в разі потреби використовувався як купальня (на плані відмічені споруди не відповідали призначенню. Замість курника височів двоповерховий кам'яний будинок. Замість сарая стояв дещо менший господарський, теж двоповерховий будинок. Фонтан, взагалі, знаходився осторонь будинку).

   Згодом, відчуваючи фінансову скруту і розуміючи недоцільність утримування міського будинку, Шихов назавжди переїхав до свого пісочинського пристанища.

   За часи більшовицької влади 77-річною людиною ніхто не переймався. Ледь зводячи кінці з кінцями, майже у повному жебрацтві, 18 березня 1920 року Василь Васильович помер, лишивши по собі у день смерті заповіт, який стверджує його право на це володіння.

В.В. Шихов.

   Як видно із заповіту, будинок і все майно Шихов лишив своїй дружині Пелагеї Василівні (за дівочим Осиповій) та донькам - Галині, Вірі й Наталії. Але не дивлячись на заповіт, у 1923 році Пелагеї Шиховій довелося звертатись до харківського губернського суду, щоб довести своє право на власність. Та не набагато пережила свого чоловіка Пелагея Василівна. Вона померла 26 лютого 1929 року на 73 зиму свого життя.

   З того часу жоден із членів родини ніколи не переступав поріг цього будинку. Та гарна споруда не могла довго лишатись без господаря. Тому невдовзі ним вже опікувався Рашкін. Що це була за людина? - мешканці села не пам'ятають. Можливо, це хтось із тих, хто так ревно допомагав владі, або ж її представник. Так чи інакше, та на 1937 рік, і до початку Вітчизняної війни, будинок стояв порожній.

   На початку війни, під час бомбардування, підвал основного будинку використовували як бомбосховище. А у часи окупації дубові стіни споруди бачили обличчя фашистських офіцерів, шалені зп'янілі вечірки, розпусту та кривду. За зміною влади чули стукіт шпитального ліжка, стогін поранених та сльози скалічених душ.

   У повоєнний період будинок використовували у якості санаторія для безпритульних дітей, хворих на туберкульоз. У 50-х роках, завдяки сусідства рижовського лісу, шиховські будинки виконували функцію літнього міського дитячого садка. А вже із 60-х років у їх кімнатах господарювало дзвінкоголосе населення піонерського табору «Дружба».

   Наприкінці 80-х років вогонь знищив верхній, дерев'яний будинок. Згодом зруйнували й кам'яний. А ще через деякий час назавжди зникла остання споруда Шиховського маєтку - будинок господаря. Зараз на цих землях виріс сучасний масив багатоповерхівок із гучною назвою «Надія».

   Саввина гора. Вся південно-східна частина шихівського володіння, що займала половину схилу, межувала із землями професора В.І. Савви, пашні землі якого, змішуючись з невеличкими урочищами та садками, тяглися на південь до с. Людного (Лідного).

   Володимир Іванович Савва, син чиновника, народив ся 1865 року в м. Кишиневі. Початкове навчання отримаї у 1 -й Кишинівській гімназії, яку закінчив у 1884 р., того ж року вступив до історико-філологічного інституту кн. Безбородко у м. Ніжені. Після його закінчення, у 1888 р. отримав посаду вчителя у жіночій гімназії Оболенської м. Харкові. У 1892 р. склав магістерський іспит з російської історії у Харківськім університеті, де з 1895 року читав лекції з цього предмету.

В.І. Савва.

А 1902р. у стінах цього ж університету захистив дисертацію за темою "Московские цари и византийские василевсы. К вопросу о влиянии Византии на образование идеи царской власти Московских государей". Після чого в університеті читав курс історії Московської Русі й вів практичні заняття, які складались з читання та розбору посібників.

   У подальшому Савва продовжував читати лекції з історії стародавньої Русі на жіночих курсах при Харківському університеті.

   Володимир Іванович придбав цей порослий лісом схил у пересічанському лісництві, а пашні землі з садками - у державного селянина Тимченка на початку XX ст. Збудувавши кілька цегляних будинків, віддав їх під дачі, і лише короткі години відпочинку проводив у своїй садибі. Але Цей період саввинського життя лишився по за межами відомості. Навіть саме ім'я Володимира Івановича місцевим населенням було забуте. І тільки назва Саввиної гори ще міцно тримається у їх свідомості.


   Минутка. Зі сходу пісочинські землі межували із харківськими. Саме там ще здавна існувало Кубрахове урочище, яке належало Пісочинському сільськогосподарському товариству. Та харківський купець Демидов, який з другої половини XIX ст. господарював на цих землях 11 вересня 1908 року подав у Харківську повітову земську управу план проекту на будівництво при ст. Рижов нового поселення «Минутка». Та події 1917 р. надовго затримали це будівництво. І лише у 1932 р. при побудові маргаринового заводу почалося його будівництво. У тому ж році, підчас розширення міської зони, було утворено Жовтневий район, до складу якого увійшло нове поселення.

   Хутір Гуки. У межиріччі, де р. Пісочинка зустрічалась з р. Уди, з 1687 р. лежали землі відписних від Харківського колегіумного монастиря економічних селян. Утворений хутір мав назву Гуки. До його складу у 1773 р. входило 43 чоловіка та 39 жінок.

   А за документами 1804 року хут. Гуки мав 15 дворі з 38 чоловіками та 40 жінками. До нього також входило сінокосної землі - 448 дес., пашної 86 дес., під поселення - 2 дес., під річкою та болотом - 152 дес. 887 саж. Загалом хутір мав 746 дес. 887 саж. землі.

   Само ж поселення розмістилося на правому березі р. Уди, а дещо осторонь обома берегами розташувались курязькі монастирські дачі. Вони мали «грунт» землі та густий ліс різних порід деревини. Через дачі пролягала велика поштова дорога, що з'єднувала м. Харків з Валкам та Богодуховом. З цих дач для архієрейського дому відводилось 23 дес., а крім цього 60 дес. пашні та лісу від монастирської землі.

   На протязі століття різні люди дарували свої землі Курязькому монастиреві, які здебільшого переходили у підпорядкуванпя хут. Гуки. Всі луки від монастирського хутора до р. Люботинки (включаючи й землі, що знаходились на пісочинській території), належали їм. Обмежування цих земель було зроблено 7 серпня 1777 року і виявило, що до них входило: орної - 86 дес., сінокосу - 58 дес., лісу будівельного і дров'яного - 448 дес., під поселенням городами і гумном - 2 дес., під дорогою з м. Харкова до м. Ольшани - 11 дес., під путівцем - 1 дес. 100 кв. саж., під р. Уди, р. Пісочинкою та болотом - 140 дес. 787 кв. саж., що становило і 746 дес. 887 кв. саж. всієї землі.

   Далі за ревізією різних років у означенім хуторі було: 1824 р. - 39 чол., 44 жін.; 1844 р. - 19 двор., 76 чол., 72 жін,- 1869 р. - 34 чол.; 1873р. - 50 чол.; 1922 р. - 50 двор., 129 чол., 121 жін.

   Поблизу хут. Гуки з давніх давен знаходилося 4 маленьких хутора - Небошний, Невошний, Тонконошний та Губін. Спершу вони були приписані до Зміївського собору, а згодом перейшли до Харківського колегіумного монастиря, а далі до с. Григорівки Миколаївській церкві, що у Залютинському урочищі.

   У другій половині XIX ст. хут. Невошний з'єднався з основним поселенням. Хут. Небошний за старозаїмочним володінням державного селянина Небоженка мав 49 дес. землі і два дерев'яних будинка й опікувався ними самостійно.

   Хутір Тонконогів - за с. з. в. державного селянина Тонконогова - 2 буд.

   Хут. Губін, за с. з. в. державного селинина Губського, теж мав два дерев'яних будинка. Дані про мешканців цих хуторів не надаються.

Хутір Гуки та Підмонастирскі Подвірки.

   Деревня Куряж та хутір Підмонастирські Подвірки. На північний захід від хут. Гуки, за р. Уди розкинулися землі Курязького чоловічого монастиря. Ще на початку будівництва (1673 р.) харківський полковник Донець дав у монастирське підпорядкування куплену у Балашу пасіку з бджолами, сто овець, волів, а для обробки землі - плуг. Окрім дарованих купцями земель, Донець віддав власний грунт, що на Польовій, куплений ним у боярських дітей Тюленінова та Дубоносова, а у додаток дав і «поступний лист» на право володіння цим грунтом. Монастир збудували на лівому березі р. Куряж, а довкола нього здійнявся кам'яний мур. З південної частини стояли здорові дубові ковані залізом в'їзні ворота, а поряд красувалася кам'яна чудової архітектури триповерхова дзвіниця. На монастирському подвір'ї стояло три кам'яні церкви: перша - на честь Преображенія господнього; друга, двопристольна - на честь святих Петра і Павла та великомученика Георгія; третя, що стояла на джерелах біля р. Куряж - на честь святого Онуфрія. Спочатку вона була дерев'яна, а вже у 1753 р. - кам'яна. При монастирі знаходилось багато дерев'яних келій для монахів. На протязі всього часу існування монастиря його з різних причин тричі закривали.

   За часи історичного забуття монастир виконував дію звичайної парафіянської церкви. А приписані до нього монахи жили на власний кошт від своєї праці та від милості пастви. За монастирем знаходився дерев'яний гостинний дім зі службами. Нижче, на правому березі р. Куряж, стояв хутір Підмонастирські Подвірки. А дещо вище по річці утворилося с. Куряж. Рік його утворення відноситься до року будівництва монастиря (1678 р.).

   Деревенські та хуторські землі знаходилися поміж лісом, а сінокос - берегами річок Куряж та Уди.

   Земельний грунт був здебільшого чорноземний.

   Хутір Підмонастирські Подвірки розташувався у сосновому лісі. Осторонь хутора, по обидва береги р. Куряж знаходився різнорідний чорний ліс.

   Населення займалося виключно землеробством та за обмаллю землі вирощувало сільськогосподарську продукцію лише для власного прожитку. Скотарством майже не займались. Тому рівень життя був невисоким.

Статистична таблиця мешканців і угідь с. Куряж та хут. П.-Подвірки

Відстань від міста Дворів Чол. Жін. Дес. землі Саж. землі
Слободи Куряжа економіч. селян 9 42 130 136 - -
У П. Подвірках - 10 97 97 - -
Під поселенням - - - - 27 -
Пашні - - - - 300 -
Сінокос - - - - 200 -
Ліс паливний - - - - 580 -
Неугіддя - - - - 120 296
Разом - 52 227 233 1227 296

   Із цих земель 30 дес. лісу і сінокосу було відписано вищеназваному монастиреві.

   До неугіддь входили землі, на яких лежала велика поштова дорога від Харкова до Богодухова та Валок.

   У 1863 році за даними «полюбовной сказки» вся земля, була розмежована на частини і віддана у користування власників

   За «Подвірским списком» на 1851 рік у с. Куряж жили мешканці на прізвища:

  1. Коваль - хлібороб
  2. Сліпченко - хлібороб
  3. Макаренко - хлібороб
  4. Максименко - хлібороб
  5. Шовкун - хлібороб із купецьким крамом, торгував у інших губерніях
  6. Жилін - хлібороб

   На хут. П.-Подвірок жили мешканці на прізвища:

  1. Коваленко - хлібороб (кравець)
  2. Чернуха - хлібороб
  3. Зарицький - хлібороб (і наймався)
  4. Мирошпик- хлібороб.

   Межі між наділами були умовними, тому за них постійно йшла жорстока боротьба. Ось один із епізодів цих ворожнеч: «У листопаді 1877 року селянин Артемій Штонда, що мав наділ у курязьких дачах, вирішив відновити межі своєї частки. З цією метою було визвано міського землеміра Васильєва. Та селяни П.-Подвірок Ульяна Ткачева, Григорій Симченко і Борис Ткач розірвали вимірювальний ланцюг, чим учинили опір владі. А підбурювали їх у цій справі мешканці с. Куряж Карпо Мусійович Симченко, Микола Шовкун, Федір Босвій та сільський староста Микола Григорович Зієнко. У зв'язку з цим було визвано станового пристава, який про це неподобство доповів в управу харківського генерал-губернатора. У відповідь старшому повітовому приставу надійшов наказ: винних у підбурюванні населення взяти під охорону у тюремний замок строком на 6 місяців, а старосту, окрім цього, ще й звільнити з посади. Самих порушників спокою ув'язнити на 3 місяці, з достроковим звільненням (після проведення розмежування).

   На північ від с. Куряж знаходився невеликий хутір Кременний (1804 р.), господаркою якого була дворянка Олександра Беляєва, а у найманих робітниках працював селянин Сірик, який згодом й оселився на цих землях.

   Документ, датований 1869 роком, зазначає, що у хуторі знаходилось 7 ревізьких душ.

   У сучасності цей хутір має назву Сіряки і знаходиться у курязькому лісі, осторонь об'їзної дороги московського напрямку.



« 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 »

Контакти «ГО–«Альтернатива»»

Помічник депутата Харківської обласної ради: Станіслав Шапарь (095) 191-17-33.
Депутати Пісочинської селищної ради Олександр Тищенко (067) 741-33-91; Людмила Кісєльова
(099) 276-01-54.
Депутати Харківської районної ради: Артем Фисун (095) 671-17-22; Артем Костецький (067) 573-71-03; Дмитро Куріло (050) 532-28-50.
Депутат Харківської обласної ради: Віктор Кисіль (050) 956-18-08.

 

Наш E-Mail: