» Історія слободи Пісочинської

Історія слободи Пісочинської

ЧАСТИНА ІV
ПОЛІТИЧНЕ ТА ВІЙСЬКОВЕ НЕУЗГОДЖЕННЯ

   Часті напади кочовиків (кримських татар та Орди) робили шкоду Російській державі. Тому, знаючи хист козаків до військової справи, російські державотворці підтримали переселення задніпрян до південних кордонів своєї імперії, намагаючись використати їх як аванпост.

   Французький інженер Гійом Левассер де Боплан, що прожив багато років на Україні, дав влучну характеристику українському козацтву. Він писав: «У них немає нічого простацького, крім одягу. Вони кмітливі й проникливі, дотепні й надзвичайно щедрі, не побиваються за великим багатством, зате дуже люблять свободу, без якої не уявляють собі життя. Задля цього так часто бунтують та повстають проти шляхтичів, бачачи, що їх у чомусь утискають. Таким чином, рідко коли минає сім чи вісім років, щоб вони не бунтували чи не піднімали повстання проти панів...

   Вони добре загартовані, легко переносять спеку й холод, спрагу й голод, невтомні в битвах, відважні, сміливі чи, радше, одчайдушні, власним життям не дорожать... Мало хто з козаків умирає від недуги, хіба що у глибокій старості, бо більшість з них гине на полі слави».

   Саме таке військо і повинно було стати авангардом. Тому московські царі обіцяли всіляку підтримку у переселенні на нові місця та повну їх самостійність. Але вже з перших років існування Слобожанщини його населення розділили на дві групи. Одних приписали до полкової, а інших до облогової, тобто міської служби. Виняток було зроблено лише для духовенства та церковнослужителів.

   Переселенці, які були приписані до полкової служби, називалися козаками, а до міської - міщанами. Від того, До якої служби відносився слобожанин і залежала його військові повинність. Козаки були більш привілейовані, але до цієї служби міг потрапити лише заможний чоловік, бо для цього потрібно було мати доброго коня, зброю, а під час походу утримуватися за свій власний кошт. Тому і відмічається у другій половині XVII та першій XVIII ст. на Харківщині незначна кількість козацтва - 800-850 вояків.

   Міщани в походи не ходили, вони виконували усі службові обов'язки, що були зв'язані з військовою потребою: несли вартову службу, будували укріплення, постачали харч, фураж та інше.

   З появою на той час великого міста виникла гостра необхідність в утворенні постійного війська, яке з перших років свого існування не лише охороняло б кордони від нападів татар, а й приймало участь у будівництві самого міста та його околиць.

   На відміну від будівництва міста та довколишніх сіл і слобід Харківщини с. Пісочин не потрібно було обносити огорожею чи валом, воно було природньо захищене: віковий ліс, густі непролазні хащі і доволі широкі річечки були великою перешкодою для нападників. Тому за всю історію існування села не знайдено жодного документа, стверджуючого про напад татарських загонів. Навіть великий похід (1680 р.) самого хана, загони якого спустошували усі села Харківщини, не заходили до Пісочинської лісової слободи. Але обробляючи землю, переселенець змушений був мати при собі зброю, бо він був на межі безлюддя, а особливо у ті часи, коли його гарант безпеки - козак йшов воювати проти татарина чи кримського хана, або за наказом «його Величності» здобувати славу «во имя царя и Отечества». Одним із доказів цих походів є записи історика Харківського козачого полку Альбовського та частково Головинського. У ті давні часи вони писали, що під час козацького повстання на чолі з гетьманом Виговським до складу війська Ромоданського входили й харківські козаки, а так як пісочинські козаки були приписані до Пересічанської сотні (сотник Андрій Головашин), а ті, у свою чергу - до другого Харківського полку, то звісно, що жоден з походів не обходився без участі пісочинського козацтва.

   Далі полкові історики описували, що у 1668 році під час повстання, на чолі якого стояв гетьман Іван Брюховецький, що повернув проти російського царя, та кошовий отаман Іван Сірко, який примкнув до нього, вірні московському пристолу харків'яни вели запеклу боротьбу з ними і приклали усі зусилля, щоб відстояти своє місто від бунтівників. У тому ж році під керівництвом полковника Федіра Ріпки вони вели бої з прихильниками Петра Дорошенка під Чугуєвом.

   У1672 році харківські козаки бились з татарами під Мерехвою, пізніше - під Печенігами та Малинівкою.

   У 1678 році вступили у бій з татарами під Савинськом, а у 1679 р. знову відбивали напад татар під Харковом.

   У 1680 році відбувалася серія самих спустошливих нападів кочовиків на Слобожанщину (Золочів, Ізюм та сам Харків). У цих боях загинула велика кількість козаків та цивільного населення. Було зруйновано майже всі села довкола Харкова, а населення та худобу забрано в ясир [8]. І лише настиглим загонам Г.Д. Донця вдалося розбити татар і відбити полонених та награбоване.

   1682 рік відмічається битвою харків'ян на Азові, де козаки розбили ординські загони.

   У 1687 році велись бої під Фоміним-Рогом, а роком пізніше - під Водолагою, де табором розташувалася Орда.

   У 1691 знову напад татар на Харківський полк, і майже повне його знищення.

   У 1693 році - напад на Харківщину під керівництвом Нуреддина. У 1697-1698 роках харківські козаки бились під Перекопом, а у цей час татари знову напали на Харків і ледве не оволоділи ним.

   У 1710-1712 роках Слобожани відбивали напад щойно обраного гетьмана Пилипа Орлика з татарськими загонами.

   Напади окремих татарських загонів та харцизів-запорожців відбувалися на протязі всієї першої чверті XVIII ст. А останній великий похід татар на Харківщину припадає на 1738 рік. У перші роки існування харківського полку його основною задачею було захищати околиці Російська імперії та землі Слобожанщини. Але незабаром з ними перестали церемонитися, їх почали використовувати у близьких і дальніх походах.

   Із документів, що дійшли до наших часів, невідомо, чи билися харківські козаки під Чигирином, чи ні, та що вони ходили у похід на Крим (1687-1691 рр.), під керівництво князя Галіцина, відомості є.

   Описуючи саме ці походи харківського полку, Альбовський вперше вказав на некомпетентність та бездарність російських головнокомандуючих.

   У черговому поході на Азов (1695-1696 рр.) харків'яни входили до складу армії боярина Бориса Петровича Шереметьєва, а наступного року відбивали напад татар під Коломаком. У тому ж 1697 році, ввійшовши до складу армії боярина Шейна, обороняли кордони Росії та Слобожанщини. У 1698 році входили до складу війська князя Довгорукого і бились з басурманами під Перекопом. Ще у 1695 році Петро І розпочав війну з Туреччиною та кримськими татарами і мобілізував для неї всі козацькі сили. Але погано озброєні, постійно голодні, керовані бездарними російськими воєводами, вони зазнавали значних втрат.

   Не встигло козацтво вийти з однієї війни, як почалася інша. Намагаючись вийти до Балтійського моря, 18 серпня 1700 року Петро І почав війну зі шведами. Всі козацькі війська були передислоковані на північ, де вони потрапили у такі ж тяжкі обставини, як і на півдні. До цього часу їм доводилося воювати з добре знайомим противником, таким як він сам, і у рідній місцевості. Але зараз вони зустрілися з невідомим ворогом, тактику якого не знали.

   Добре озброєна, вишколена, належно одягнена регулярна армія, яка вважалася кращою у Європі, повинна була протистояти легкій кінній обшарпаній ватазі, дії якої сковувала лісова болотяна місцевість.

   Харків'яни не потрапили під Нарву, де російські війська були безжалісно розбиті. Вони були змушені зимувати на кордоні Ліфляндії [9], де потім довелося брати участь у різних великих та малих боях. На північ вони потрапили лише наприкінці 1702 року. Але основна частина коней під час походу загинула, а козаки потерпали від хвороб та голоду, тому вони були відправлені додому.

   Петро І був дуже обурений своїми поразками, і всі ці невдачі намагався віднести на рахунок козацтва, яке давно вже мріяв знищити.

   У 1705 році харківські полки брали участь у приборканні астраханців.

   Цікава й трагічна історія передить Полтавській битві 1708 року зі шведами. «Дуже давно український народ мріяв звільнитися від російського ярма. І ось гетьман Мазепа вирішив здійснити цю мрію, але самотужки здолати Петрове військо йому було не під силу. Мазепа вгледів у Шведськім королі Карлі XII свого спільника і вирішив з ним укласти угоду.

   Дізнавшись про змову, вірні прихильники російського престолу військовий суддя Кочубей та полковник Іскра написали листа Петру І, в якому доповідали про наміри Мазепи. Та Петро не повірив цьому доносу і віддав дописувачів на військовий козацький суд, котрий засудив їх до страти. За таємною змовою Мазепи з Карлом XII шведські війська повинні були йти на Смоленськ, а потім, з'єднавшись з козаками, нанести удар російському війську. Але Карл раптово змінив свої наміри.

   У вересні 1708 року шведські війська ступили на українську землю і зупинилися під Полтавою. Російські війська вирушили їм на зустріч. Петро І вислав наказ, щоб Мазепа зі своїми козаками негайно виступив проти Карла ХІІ Мазепа зволікав, намагаючись виграти час.

   Дізнавшись про Петрів наказ, запорізька старшина наполягала, щоб гетьман не підкорявся російському царю, а з'єднав свої війська зі шведськими для спільної боротьби з росіянами. Залишивши частину війська у Бутурині, а частину - у Січі, Мазепа поїхав до Карла XII.

   Під час зустрічі козацька старшина погодилася з пропозицією шведів, але виставила їй свої умови: «Україна обох сторон Дніпра з військом запорізьким і народом малоросійським має бути вічними часами вільна від усякого чужого володіння».

   Дізнавшись про Мазепину змову, Петро послав військо до Батурина, і з допомогою зрадників оволодів ним, влаштувавши по тому криваву січу. Інше російське військо пішло на Запоріжжя і зруйнувало Січ.

   Мазепа не встиг донести до народу про свої наміри. Тому налякані жорстокістю російського війська і заплутані дезінформацією люди не підтримали Мазепу. Лише невеликий загін запорожців на чолі з кошовим отаманом Костею Гордієнком пішов за гетьманом.

   Мало хто з козаків уцілів після цієї різнечі. Тяжка битва під Полтавою завершилася поразко шведів. Мазепа змушений поспішно втікати до Туреччини, а уцілівше козацтво пішло до татар, у Олешки, утворивши там нову Січ, що проіснувала до 1727 року».

   Смерть Петра І не дала харківським козакам звільнення від походів. Новий похід, що йменувався «Гильянським», загнав 257 козаків до далекого Дагестану. Лише через три роки хворі, голодні слобожанці повернулися додому. У тому ж 1728 році на їх місце були відправлені інші. І лише у 1731 році ця компанія завершилась.

   Під час царювання імператриці Ганни, харків'яни ходили на Литву та Польщу. У 1736 році Харківський полк втратив велику кількість козацтва у битві на Чорній Долині, а повернувшись додому, був змушений знову охороняти кордони від нападу кочівників.

   У 1737-1738 роках походи потребували стільки матеріальних та фізичних затрат, що обивателі, не взмозі обробляти свої землі, були змушені продавати або покидати їх і тікати знову у Гетьманщину.

   У 1739 році харківські козаки приймали участь у поході до Молдови.

   Лише під час правління Єлизавети Петрівни харків'яни трішки перепочили. Але вже у 1746 році їх змусили виступити до Австрії.

   У 1757 році вони брали участь в боях з військами Великого Фрідріха під Грос-Егендорфом, де їх спіткали нові невдачі.

   У 1805 році Харківський полк у складі російської армії вів бойові дії проти французів, які закінчилися для Росії Аустарлинською поразкою. У цій баталії полк прийняв участь під командуванням П.І. Багратіона.

   Одержавши поразку, армія Багратіона почала відступ, водночас відбиваючись від шаленого наступу противника.

   Під час відступу харків'яни двічі намагалися атакувати французів, але врешті були розбиті.

   Описуючи події тих років, історики наводили приклад хоробрості й взаємної підтримки українських гусарів та драгунів. Вони писали: «Во время отступления колонны Багратиона, стремительной атакой французов был захвачен в плен вместе со своими орудиями подполковник Алексей Петрович Ермолов. Спасением будущего героя 1812 года обязан как он сам впоследствии писал, «Елизаветградского гусарского полка полковнику Василию Ивановичу Шау, который догнал меня с несколькими человеками Харьковского полка. Французы были обращены в бегство и истреблены, и мне через самое короткое время возвращена свобода».

   Не встигли харків'яни оговтатися від цієї поразки, як 7 грудня 1806 року Слобідсько-Українському губернаторові Івану Івановичу Бахтіну надійшов царський указ, котрий сповіщав, що 3 грудня Росія знову почала військові дії проти французів.

   У війні 1806-1807 років харківські полки (гусарський і драгунський) знову знаходились у діючій армії Багратіона.

   За героїчні подвиги цієї кампанії 50 гусарів було нагороджено знаком «Отличник Воєнного Ордена» - так тоді називався Георгіївський Хрест.

   За ствердженням військового історика Д.П. Бутурліна, до початку наполеонівського вторгнення 1812 року Харківськими полками все ще командував П.І. Багратіон (Друга західна армія).

   22 липня 1812 року армія Багратіона з'єдналася в районі Смоленська з армією Баклая (Чугуївський полк). Нa військовій нараді, у невеликій сільській хатині було прийнято рішення - перейти до наступальних дій.

   23 липня харківський полк разом з дивізією Д.П. Неверовського вирушив обороняти місто Красне і підтримувати козацькі застави, водночас захищати дороги до Орші та Могилева.

   2 серпня вони за наказом Неверовського пішли в бокову атаку 15-тисячної армії Мюрата. Але значна кількісна перевага противника змусила їх відступити, втративши при цьому 21 драгуна.

   Відступивши до Смоленська, 4 і 5 серпня харків'яни прикривали переправу через Дніпро. А наступного дня знову вели бої з ворогом. Напередодні Бородинської битви харківські гусари захищали Шевардинський редут. За ствердженням Бутурліна, бій тривав близько 12 годин. Лише опівночі, коли почалася чергова атака, підоспіли полки генерал-майора І.Д. Панчулідзе, а разом з ним і харківські драгуни, які сходу прорвали передні ряди 111 французького полку і знищили основні його сили. Решта почала хаотичний відступ. Після цього бою 111 полк втратив близько 300 чоловік. Вся полкова артилерія разом з людьми загинула. Під час цієї битви харків'яни - унтер-офіцер Ігнат Фесенко, драгуни Герасим Павленко, Степан Губський, Сазон Терещенко і Іван Гончаренко - відбили у противника пушку і під свист картечі відвезли до свого табору.

   Знаменитий ранок Бородинської битви (26 серпня 1812р.) харківський драгунський полк зустрів на лівому фланзі 4-го кавалерійського корпусу - стверджують записи Д.П. Бутурліна.

   Довгий час полк знаходився в резерві. Та коли французи відтіснили російські загони за с. Семенівське і двома кавалерійськими корпусами замкнули їх у Семенівському яру, настав час харківських драгунів. Атака була настільки стрімкою, що 9 легкокінний полк з корпусу Мансути був знищений, а захоплені ним пушки були повернені.

   Відомостей про загиблих харків'ян у Бородинській битві нема. Але відомо, що за цю битву усі офіцери були нагороджені, а 40 драгунів отримали хрести Військового Ордену.

   Після Бородинської битви харківські драгуни захищали російську столицю та разом із іншими полками були змушені лишити її межі, ледве не потрапивши у полон.

   Під час контрнаступу російської армії біля Вязьми 22 жовтня харків'яни були відрізані від основних бойових сил. Завдякуючи хоробрості та винахідливості командира Юзифовича, їм вдалося прорвати оточення. Під час прориву Юзифович кричав французькою мовою спантеличеним італійцям: «Друзья, не стреляйте - дарю Вам жизнь!» Здивовані італійці не зробили жодного пострілу, завдяки чому ніхто з драгунів не постраждав.

   Та хибно було б вважати, що під час цієї кампанії в зимовий період страждали лише французи. Погано одягнені голодні війська захисників теж втрачали своїх героїв від негоди.

   У 1813 році харків'яни разом з іншими слобожанськими та російськими військами визволяли землі Німеччини від Наполеонівської армії. А 14 серпня у Сілезії на березі річки Кацбах російсько-пруські війська зійшлись у битві з армією Макдональда і розбили її.

   Наздогнавши рештки цієї армії під містечком Пільгрімедорф, завдяки хоробрості харківських драгунів, 1200 чоловік разом з пушками здалися на милість переможців.

   У цій війні велика кількість гучних перемог була на рахунку харків'ян. Саме за цей бій харківський драгунський полк було нагороджено почесним штандартом, напис якому наголошував: «За отличие противу не приятеля в сражении у Кахбаха» 14 августа 1813 года». Цей штандарт був дуже цінною нагородою, не дивлячись на помилку у самому тексті (бій проходив 15 серпня 1813 року).

   У великій битві під Лейпцигом (4-7 жовтня 1813 р.) брали участь всі харківські полки.

   О 9 годині ранку 19 травня 1814 року російські війська урочисто відмічали завершення кампанії, що підтверджувалося повною капітуляцією наполеонівського війська. Та незважаючи на капітуляцію, союзним військам неодноразово доводилося вступати у перепалку із залишками побічників Наполеона. І лише 31 березня, коли війська переможців увійшли в Париж, Франція остаточно признала поразку.

   Так завершилась одна з найвизначніших війн XIX століття.

   З 1826 по 1828 рік харківський полк брав участь у російсько-перській, а згодом, не роблячи перепочинку, у 1828-1829 роках - у російсько-турецькій війні. У літку 1829 року харків'яни були відкомандировані на Балкани.

   З 30 червня у складі російських військ харківські полки почали перехід через Балканські гори. Перехід від Шумли до Бургасу зайняв всього два тижні, але це коштувало великих зусиль. Нещадна денна спека та важка ноша (вода, провізія та зброя) дуже знесилювала вояків. Коні, на відміну від людей, не витримували навантаження, шаленіли й зривалися у провалля. Та врешті-решт перехід завершено, і 12 липня драгуни несподівано атакували місто Бургас і оволоділи ним.

   До весни 1830 року харків'яни знаходилися в Румунії. А вже у 1831 році брали участь у приборканні Польського повстання. Як зазначав російський військовий історик генерал-майор Г.М. Пузиревський: «Єдиний бій вирішив долю повстання».

   У липні 1849 року, перейшовши через Карпати, російська армія разом із слобожанськими загонами провела кампанію в Угорщині.

   У 1853 році почалася Східна, або Кримська війна.

   А з другої половини 1863 до весни 1865 року харків'яни знову у ратнім поході до Польщі.

   Семидесяті роки XIX ст. відзначалися військовими перемінами. На зміну рекрутству прийшла загальна військова повинність. Назавжди зникла така термінологія, як гусарські та уланські полки. На їх місце з'явилися номерні козацькі полки. У військах почалися кардинальні зміни. У 1877-1878 роках розпочалася нова російсько-турецька війна.

   Але не треба вважати, що козацька повинність обмежувалася лише походами та війнами. У ті роки, коли не було війни, дошкуляли інші проблеми, котрі відволікали козацтво від побутових справ.

   Ще за часів керування полковника Донця харківські козаки будували охоронні споруди, що йшли від Царевоборисова до Коломака. Працювали на спорудженні Перекопського валу. У 1685-1686 роках будували земляне місто на р. Тора та зводили славетне місто Ізюм.

   При Петрі І козак перестав бути воїном. При затвердженні постійного війська на нього стали дивитися, як на холопа і почали використовувати, окрім бойової справи, у різних чорних роботах.

   У 1697 році харківські козаки відбудовували укріплення Кизикермень. У 1719 р. разом з козаками інших слобожанських полків вирушили на будівництво Ладозького каналу. Примітна особливість: це відрядження лягло повною мірою на плечі тих, хто лишився вдома, бо саме вони несли фінансовий тягар цього походу.

   Примусова праця засланців була непосильною і багато з них загинуло у чужім кліматично суворім краю. Ті, кому пощастило повернутися у рідні краї, страждали від тяжких недуг. А ті, що лишилися вдома, пухли від голоду, бо військові та державні побори майже не лишали продовольчих запасів.

   Історики тих часів зрівнювали число загиблих на Ладозькому каналі, не враховуючи померлих від батрацької праці на слобожанській землі, із загиблими у війнах.

   З 1731 року харків'яни брали участь у будівництві «Української лінії» [10]. Пізніше, у 1738 році, знову з'явилися татари на цих землях. Саме на ту годину все військо було в роз'їздах, і лише 70 охоронців, на чолі з харківським полковником Тевяшевим, змогли протистояти їм.

   При Петрі II організовано регулярне військо, яке на європейський манер, між війнами, займалося «муштрою».

   У 1756 році, при Єлизаветі, було утворено гусарський, а згодом, драгунський та уланський полки. Ось яку пісню народ створив про набір у гусари:


«Усіх хлопців в гусари забрали,
Мене, молодого, охвіцером зробили:
Та дали ж мені коня вороного,
Та послали мене попереду війська всього,
Та звеліли мені серед полку стати,
Та сказали мені у суремочку грати.
Ой, ви грайте, суремочки, ви, суремочки, грайте,
Мені, молодому, жалю не завдайте,
А завдайте тому та темному лугу,
Темному лугу або коню вороному,
А ніж мені, парню молодому.
А не жаль мені та у дому нікого,
Тільки жаль мені: матуся старая,
Матуся старая, сестриця малая,
Сестриця малая, а жона молодая
».

   Та не лише муштрою займалися рядові гусари. За записами 1763 року у харківську полкову канцелярію надійшла доповідна від поручика Раєвського, котрий належав до відомства комісії про слобідські полки. В цій доповідній він писав: «Многое полковое начальство использует казаков в своем хозяйстве, а если отказываются, то стража бьет плетьми и садит в холодную».

   Після смерті Імператриці Єлизавети та роком пізніше Петра III, наприкінці 1762 року на престол сіла його дружина Катерина II. Посібником у цій справі був український гетьман Кирило Розумовський. Не міг гетьман знати, чим обернеться йому це посібництво. Та втім дуже швидко він відчув владну руку цієї безжалісної жінки.

   В замовниках зберігся документ - таємна інструкція Катерині II генерал-прокуророві Сенату князеві Вяземському. Де писалося: «Малоросія, Ліфляндія і Фінляндія суть провінції, які правляться дарованими їм правами; порушити ці привілеї за чужі й поводитися з ними, як з чужими землями, це була б явна дурниця. Ці привілеї так само, як і Смоленщину, треба легкими способами привести до того, що вони обрусіли й перестали дивитися, як вовки в ліс...».

   Ця таємна інструкція була дійсна аж до кінця XX ст. Російському Урядові майже вдалося завершити ідею Катерини II. І лише з 1991 року, після чергового проголошень незалежності України, народ поволі почав повертатися до своєї рідної мови, до своїх звичаїв.

   Початок XX ст. теж не обійшовся без трагедії. Кінець літа 1914 року харківський полк зустрів у поході до Східної Прусії. А кінець весни 1915 року - на Північнім фронті Прибалтиці. Наступні 1916-1917 роки полк продовжував приймати участь у російсько-германській війні.

   У травні 1918 року його було направлено до Москви.

   Як стверджує С.В. Патрашков: «История не располагает сведениями, как встретил Октябрьскую революцию харьковский полк, равно, как и не знаем, где и как прекратил он свое существование. Очевидно, это случилось в феврале-марте 1918 года».



ЧАСТИНА V


ПРОМИСЛИ ТА ПРОМИСЛОВІСТЬ

ЗЕМЛЕРОБСТВО

   Головним промислом слобожанців того часу було землеробство. На землі працювали не тільки мешканці сіл, деревень, хуторів, а й мешканці міст та містечок.

   Не дивлячись на політичну нестабільність, козаки з першого ж року переселення взялися обробляти землю. Воєвода Щетинін писав: «Гетьман з козаками зрубав собі хати й орють свої землі; більш усього вони засіяли ярини, урожай усіх хлібів видався дуже добрий. А великоросійські служилі люди, не взираючи на укази, неохоче бралися за землеробство. Стрільці пояснили се тим, що у них не було коней».

   Ще одне підтвердження працелюбства слобожан надав академік Зуєв, котрий перебував на Слобожанщині з 1780 до 1782 року: «Земля дуже родюча і її більш усього обробляють так, що куди не підеш, усюди вона вкрита хлібним колосом, а потім баштанами або садами і кожен з мешканців є і обиватель, і пахарь, і садовничий, і службу одправляє».

   Мешканці слобід жили не дуже заможно, бо більшість земель була власністю поміщиків. А хуторяни жили дещо привільніше, тому переселенці навмисне селились по хуторах, щоб жити осібно.

   Заможні хуторяни мали багаті хлібні запаси: жита - до 100 четвертей, пшениці - теж до 100, вівса - до 300, гречки - 50, ячміня - 150 четвертей на рік.

   Середні мали половину цього, а бідні - 1/3, і то не всіх хлібів.

   Як писав Д.І. Багалій, на той час вартість хліба була дуже дешевою: «Четверть жита продавали по 50-60 коп., а найдорожче - по 80 коп., пшеницю - по 1 карб. 50 коп. - 2 карб. Мішок вівса - по 5-8 коп., коли в інших місцях він продавався по 40 коп., а віз сіна, що коштував 6 карб. - по 50 копійок.

   Така дешевизна визначалась тому, що нікому було купувати цю продукцію, бо кожен мав своє. А хто не мав, у того не було грошей. Але не завжди гарними були врожаї на Слобожанщині. І раніше, подібно до 1920 року, заморозки знищували від 75 до 90% посіву. Звісно, поля доводилося пересівати, але на це не завжди було зерно та кошти. Тому такі періоди завжди відзначалися голодоморами.


САДІВНИЦТВО, ОГОРОДНИЦТВО ТА БДЖІЛЬНИЦТВО

   Пісочинці, як і всі слобожани, із давніх давен займалися як садівництвом, так і огородництвом.

   Вони любили розводити садки з плодючими деревами та ягідниками, і навіть з пасіками. Ще Д.І. Багалій відзначав, що у XIX ст. села Пісочин, Солоницівка, Люботин, Ольшани та деревня Коротич були відомі своїми чудовими садками далеко за межі Слобожанщини. В них були духмяні яблука, груші, червоні смачні вишні, різноманіття слив та чималі плантації аґрусу, порічки, смородини, великі зарослі запашної малини та інше.

   В огородах садили огірки, картоплю, буряк, моркву, редиску, капусту, часник, пастернак, селеру, салат, окріп; на баштанах - кавуни, дині та гарбузи. Це огородницьке різноманіття у великій кількості та за безцінь продавалося на всіх базарах Слобожанщини.

   Особливу увагу переселенці приділяли вирощуванню тютюну.

   Чудові садки, духмяна липа, великі гречкові лани та лугове різнотрав'я робили досить багатими пасіки. На цих пасіках, що ховалися у квітучих садках, на узліссях, на лісових галявинах можна було нарахувати від 50 до 100 і навіть 150 вуликів. Здобуту продукцію, мед та віск пасічники збували на місці й в сусідні держави, за кордон.

   Але пасіки були справою досить коштовною, тому ними займалися лише заможні переселенці.


СКОТАРСТВО

   Багато рогатої худоби привели з собою переселенці. Коні, корови, вівці, кози та свині складали їх подвірний скарб.

   Про великі слобожанські стада свідчать документи, що описують напади татар на їх землі. Так, у 1691 році взято 358 коней, 2272 вола і корови, 2272 вівці та кози.

   Іноді козаки розбивали татарські загони і одбирали все, що ті встигли награбувати за час набігу, і цим поповнювали свої стада. Але траплялися роки, коли ще страшніший ворог, ніж татари, нападав на стада переселенців, - це падіж. Найбільш вразючими падіжами були ті роки, коли відзначались низькі врожаї та голодомори, що припали на 1834, 1835, 1840 і 1848 роки. Такі падежі відбувалися і у 20-х, 30-х роках, і наприкінці 40-х років XX ст.

   Ці катаклізми не давали достатньо розвинутись скотарству. Через що, до кінця XIX ст. відмічався спад у цій галузі сільського господарства.


ВИНОКУРЕННЯ

   Найважливішим промислом після землеробства було горільчане діло. Це, можна сказати, було чисто українським промислом, бо росіяни цим зовсім не займались.

   Викурювали горілку з борошна, що не йшло на продаж (низькі сорти) і вживалося лише на виготовлення горілки.

   Курниці, як і пасіки та млини, були першими промисловими одиницями на Слобожанщині.

   Винниці та броварні переселенці держали безоброчно. Катерина II власноручно підписала «жалованные грамоты» слобожанській знаті, щоб отримати їх прихильність. Але виробництво було обмеженим. Кількість виготовленої продукції залежала від потужності курильні, а вона, в свою чергу, від чину чи посади. Чим виший соціальний статус мав господар, тим більше котлів дозволялося мати у курильні, рівно як і кількість запряжених коней у екіпажі. Г.К. Лукомський у книзі «Старинные усадьбы» уточнює ці ієрархіальні сходинки: «а) Генералитету до полковника по их благоразсуждению, во сколько котлов кто пожелает; б) полковникам - в 4 котла; в) штаб-офицерам, также слободской бывшей казачьей службы полковникам, обозным и судьям - в 3 котла; г) обер-офицеру - в 2 котла и т.д.».

   Але й у ті часи існували підпільні винокурні. З «прошения», яке було написане Фадієм Православним дійсному статському раднику Слобідсько-Українському губернатору і кавалеру Івану Івановичу Бахтіну у липні 1807 р. стало відомо, що донька померлого іноземця Григорія Фідлера (ім'я невідомо) на пісочинських дачах мала винокурний завод. Відомо також, що вона підробляла іноземні напої, виготовляючи їх з місцевої продукції: ягід, фруктів та пшениці. Продавала вона ці напої не тільки у Харкові, а й в інших містах і значно дешевше.


ПОБУТ І РЕМЕСЛА

   Побут і ремесла пісочинських поселенців нічим не відрізнялись від усієї Слобожанщини, бо вони майже всі були вихідцями із Задніпрянщини, де провели частину свого життя і набули певного досвіду. Все, що вони знали й уміли, перенесли з собою у нові місця. Навіть знаряддя праці були принесені із дніпрянських країв, а ті, що зроблені на місці, являлись точною копією тих, котрими вони користувалися раніше.

   Московський уряд помітив різницю економічного і культурного побуту українців й зважив за доречне його використання. Спільне існування двох культур внесло свої корективи в життя цих народів.

   З цього приводу французький інженер Г.Л. Боплан у 1651 р. писав, що: «серед українців є багато усяких майстрів - теслі, стельмахи, ковалі, кожум'яки, римарі, шевці, кравці та інші. Вони дуже добре виробляли салітру, якої здобувається багато у всій країні; з неї вони роблять гарний порох; жінки у них прядуть пряжу, з котрої виробляють полотна і тканини для свого ужитку. Усі вони уміють добре обробляти землю, сіяти, жати хліб, готувати м'ясо, варити пиво, мед, брагу, курити горілку і таке інше. Усі вони дотепні до усього того, тільки одні більш до одного, другі - до другого рукомесла. Трапляються між ними і більш освічені, ніж остатні; взагалі усі вони досить освічені, хоч займаються тільки тим, що необхідно у житті, особливо деревенському». (Д.І. Багалій. Історія Слобідської України)


ТОРГІВЛЯ, ЯРМАРКИ

   У Пісочині, як і в усій Україні на той час, базари відбувалися лише по понеділках та п'ятницях, щоб не відволікати людей від праці. А коли приїздили продавці з інших сіл, або щось треба було терміново продати, то їздили по вулицях, стукаючи полицею об воза, сповіщаючи цим, що вони щось продають.

   Так виконувався роздрібний продаж товару.

   Через близькість міста ярмарок у Пісочині не було. Тому мешканцям слободи доводилося їздити в міста, села чи хутори, де вони відбувалися.

   На ярмарках продавався різноманітний крам: сукна, золота та срібна парча, матерія, шовк, оксамит, хустки шовкові англійські, турецькі та німецькі панчохи, табакерки, скрипки, струни, коси, французькі та німецькі рушниці. З Таганрогу, Ростову та Херсону привозили бакалію - фіників, фиг, волоських та грецьких горіхів, ізюму, мигдалю, маслин, олив, чорносливу, рожків, грецького мила, турецького тютюну.

   Через різні порти везли на ці ярмарки й іноземні вина: мушкатель, сантуринське, шкапельське й алонське. З Москви - монастирське й волоське; з Петербургу - шампанське, бургунське й англійське пиво; з Риги - французьке шампанське й португальські вина, з Москви - книжки громадські та духовні, срібний, мідяний, олов'яний та кам'яний посуд, російські сукна, шовкову тахту, стрічки, хустки та інші вироби московських фабрик.

   Везли також черевики та чоботи, французький та голландський тютюн, цукор, зелений та чорний чай, кофе, хомути, вуздечка, сідла, дробу й свинцю (щоправда останнє у XIX ст. почали виготовляти у Харкові).

   Великі ярмарки були швидкопливні, бо купці та крамарі скупившись, намагались як найшвидше потрапити на малі ярмарки або базарі, щоб встигнути продати як найбільше товару й заробити бариш.

   Ось які ціни були на харківських базарах у 1732 році четверть (8,5 пуда) борошна - 70 коп., четверть пшеничної муки - 1 карб. 7 коп., пшениці - 1 карб. 6 коп., гречки - 56 коп., муки гречаної - 82 коп., пшона - 1 карб. 30 коп. солоду яшного - 85 коп., вівса - 25 коп., гороху - 77 коп. ячменю - 34 коп., віз сіна - 44 коп., пуд лою - 60 коп., пуд тютюну - 59 коп., кабан - 1 карб., пуд сала свинячого - 55 коп., пуд солі - 26 коп., цебер меду сірого - 2 карб. 21 коп., гарнець (міра рідини) меду сичиного - 4 коп., гарнець пива - 4 коп., кварта (міра рідини - посудина) конопляного масла - 8 коп., цебер доброго вина 1 карб. 51 коп. цебер простого вина - 80 коп., пуд коров'ячого масла - 78 коп.

   Так описував слобожанські ярмарки Д.І. Багалій.



« 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 »

Контакти «ГО–«Альтернатива»»

Помічник депутата Харківської обласної ради: Станіслав Шапарь (095) 191-17-33.
Депутати Пісочинської селищної ради Олександр Тищенко (067) 741-33-91; Людмила Кісєльова
(099) 276-01-54.
Депутати Харківської районної ради: Артем Фисун (095) 671-17-22; Артем Костецький (067) 573-71-03; Дмитро Куріло (050) 532-28-50.
Депутат Харківської обласної ради: Віктор Кисіль (050) 956-18-08.

 

Наш E-Mail: