» Історія слободи Пісочинської

Історія слободи Пісочинської

ЧУМАЦТВО

   Поряд з сільським господарством, скотарством й іншим промислом виникла необхідність у чумацтві. Чумацтво - це торгово-возницький промисел. Основний перелік товару, котрим торгували - сіль, риба, ліс, дьоготь, вироби ремесла й промислів; пізніше - хліб, сільгосппродукція.

   На Торських (Слав'янськ) озерах у 1650 році будувались заводи по переварці солі, куди й потяглися вози з усіх сторін лівобережної України.

   Перші чумаки на Харківщині з'явилися у середині XVI ст., але у 1654 році хан з татарами вщент розгромив ці копалини і зруйнував солеварні, а тих, хто захищався, забрали в неволю, а хто чинив опір - вбили. Тому харківський воєвода Селіфонтов звелів знищити цей шлях, і чумакам довелося їздити на Азов.

   Азовський шлях був більш безпечний, бо він проходив неподалік від запорозьких застав - козацьких дозорів.

   Славетний Муравський шлях (Чумацький шлях) проходив по межиріччю Дніпровсько-Донецького басейну. Старовинний татарський шлях використовувався посольськими й купецькими караванами, що їздили з Росії до Криму і навпаки. Цей шлях пролягав від самого Кримського Перекопу до м. Лівни і далі до Тули. Цей важливий шлях з Перекопу йшов до верхів'я р. Молошні Води, проходив між нею й Кінськими Водами, далі по р. Бику, Вовчими Водами й Торччю, а потім - по Харківщині й Курщині, по межиріччю Дона й Оки до Тули.

   Муравський шлях розділявся на Ізюмський та Кальміутський. Перший починався у верхів'ї Орелі, у Катеринославщині (Дніпропетровщині) і йшов по Ізюмському й інших повітах Харківської губернії, і знову з'єднувався з Муравським шляхом на Курщині.

   Кальміутський шлях відходив ще більше на схід, на 50 - 70 км. від Ізюмського шляху, і йшов до верхів'я Молошних Вод, до міста Лівни (Орловської губ.), проходячи по Харківщині, Воронежчині й Курщині, де з'єднувався знову.

   Протоптали цей шлях, або, як говорили раніше, «сакму» татари у XVI ст., коли ходили військом на південну Московщину.

   По Слобожанщині цей шлях проходив по межиріччю річок Мжа й Коломак на території сучасних м. Валок і с. Перекоп. Саме там знаходився козацький кордон, котрий був південним форпостом Московії.

   У «Книге Большому Чертежу» написано: «... рву верст с три, а ров в ширину сажени полторы, а в глубину сажень, а инде и больше. А по сторонам того рву обойти нельзя; пришли леса и болота». Як бачимо, цей кордон дійсно був перепоною для непроханих гостей, який обійти було неможливо.

   Мало хто із сучасників знає, що чумацтво виникло ще в далекі часи Київської Русі.

   Не кожен зважувався на ці далекі, важкі й дуже небезпечні мандрівки, бо після такої подорожі чумаки, як і козаки після бою, часто не дораховували багатьох в своїх рядах. Тому для безпеки вони об'єднувалися у «валки», які очолювали отамани.

   Для догляду за худобою наймали погоничів і до сотні чоловік охорони.

   Основним транспортним засобом чумаків були вози «мажі» (по народному «можарі»), які запрягалися парою, або чотирма волами.

   В похід чумаки готувалися самостійно; самі робили вози, ремонтували їх. Самі шили свій дорожній одяг. Щоб захистити себе від згубної дії солі на тіло і від різних комах, що дошкуляли у дорозі, проварювали одяг у спеціальнім розчині, який готували теж самі.

   У XVII ст. чумацтво перетворилося на одну з найважливіших позаземельних занять козаків і державних селян.

   На Слобожанщині збільшувалась кількість населення, і збільшувалась потреба солі. Про солеву потребу Харківщини ми можемо дізнатися з відомостей обороту за 1859 р., що зберігаються в архівних замовниках. У цих документах вказується:

   а) запасы соли в губернии вообще доставлены и хранятся в амбарах и домах солепромышленников;

   б) значительного завышения и упадка цен не было;


Наимеиование соли Пуды Фунты Откуда привезено Сумма Сколько за год привезено В запасе
Кременных озер 8720   из тонкой 2632   7033 25 1686 15
Белаго 7335 27 из Перекоп 2520 75 5630 17 1605 10
        руб. коп. пуд. фунт. пуд. фунт.

По каких ценах продавалось Примечание
руб. коп. Привезенная из Крыма соль промышленниками сел Мерефы, Липец, Ольшаной, Б. Даниловки, Артемовки, Пересечного, Б. Проходов, Дергачей государственными и помещичьими крестьянами. Продается оптом в г. Харькове и полатьях при сельских ярмарках.
серебром
  67
  70

   в) в 1859 году вывезено было крымской соли в смежные губернии: Курскую - 4690 пуд., Полтавскую - 11323 пуд.»

   Серед пісочинців чумацтвом займалися Іван, Григорій та Федір Череватенки. Чому саме вони, відомостей не знайдено. Але що саме Череватенки їздили за сіллю, відомо з подвірного списку за 1851 рік: «Іван Череватенко - на 3-х парах волів чумакував й возив купецький крам в інші губернії. Григорій Череватенко - чумакував. Федір Череватенко - на 4-х парах волів чумакував, а з поверненням займався пасікою. У нього було 40 вуликів з бджолами».

   Закінчувався сезон, поверталися додому вкрай стомлені й виснажені важкою дорогою чумаки, співаючи свої похідні пісні:

«Забіліли сніги,
Забілились білі,
Забілилися. Заболіло тіло,
Чумацькеє біле, Заболіло.
Й ніхто не заплаче
По чумацьком білом.
- Ой, ти, товаришу,
Ой ти, рідний брате,
Прощай, бо я вмру.
Зроби мені, брате,
Рідний товаришу,
З клена-дерева труну.
- Ой де ж тобі, брате,
Клен-дерева взяти.
Будеш же ти, брате,
Рідний товаришу,
В дубовім лежати
»

(Михайло Слабошпицький. З голосу нашого КЛ10)

   Ось такі сумні пісні полишили нам чумаки. Пісні, котрі допомагали їм долати важкі дороги. А ще полишили слід у нічному небі, що зветься «Молочним Шляхом», а серед українського народу «Чумацьким Шляхом».

   Своє існування чумацтво припинило у другій половині XIX ст., з появою залізниці на південь - до Азову.


ЛІСНИЦТВО

   З часів надання земельних заїмок надавалося право й на лісові наділи, їх мали всі мешканці, але у різних розмірах.

   Зрозуміло, що бідна частина населення не могла самотужки обробляти свої пашні й лісові наділи, бо для цього потрібен був віл або кінь, тому селяни, беручи худобу для праці у заможного сусіда, зобов'язувалися вчасно сплатити за її використання. За звичай оплата провадилась збіжжям. Та це не завжди можна було зробити, бо на перешкоді були неврожаї та інші негоди. Селяни змушені були розраховуватися за свій борг пашними та лісовими наділами, що все більше збагачувало заможних, або викуповувалося приїзжими поміщиками та купцями. Прикладом цього є лісові наділи сіл Березового та Коротича, які були скуплені по частинах у селян дворянином Алферовим. Пісочинські лісові наділи, що на такий манер перейшли у його підпорядкування, на 1917 рік сягали 90 десятин.

   З початку надання лісових наділів велика частина лісу належала Харківському колегіумному монастирю. Але по мірі знищення лісу наділи були залишені на призволяще і згодом перейшли у належність губернської управи. Приблизно із 1863 року пройшов розподіл лісів на державні, власні (поміщицькі) та суспільні.

   Коли саме було створено Харківське губернське лісництво, документів не знайдено, але 14 серпня 1866 року було зроблено перевірку документів на право володіння цими наділами, з чого виходить, що весь ліс належав харківському лісництву, але за старими заїмками лісовими наділами користувались мешканці слобід та хуторів із правом продажу іншому користувачеві. Але користувач повинен був сплатити податок за кожне вирубане дерево, що йшло чи то на продаж, чи на приватні потреби. За невиконання цього наказу йшов суворий вирок.

   Так у січні 1870 р. пожежний староста хут. Гуки Антон Беліменко вночі, без дозволу, зрубав два дуба коштовністю 62 коп. у хут. Небоги (помічником був Гаврило Сосновський). За скоєне злочинство старосту зняли з посади.

   Будівельний ліс використовувався головним чином у межах губернії, бо сплавляти річками було неможливо із-за великої кількості дамб.

   Наприкінці XIX ст. у с. Пісочині: «До 120 домохазяїв займалися перевезенням лісних матеріалів й дрів з довколишніх лісів. Прибуток одного робітника сягав 40 руб.». Це був ще один спосіб заробітку пісочинських селян, як вказують сторінки у «Материалах статистическо-экономических описаний Харьковского уезда».

   Але не треба вважати, що ліс йшов тільки на будівництво та паливо. Харків та його околиці, включаючи й Пісочин, мав досить велику кількість майстрів різних ремесел з бондарських виробів, різного посуду, підвод, деталей для плугів, меблів та іншого.

   Згодом для охорони лісів був утворений Лісоохоронний Комітет, дані про який вперше з'являються 19 липня 1888 року. Але ще 18 грудня 1866 року було видано наказ лісництва по всіх селах повіту про обнесення лісових наділів рівчаками з метою протипожежної безпеки.

   Список Лісоохоронного Комітету не знайдено, але зберігся список чиновників Харківського губернського лісництва за 1888 рік, де вказується, що:

   1) старшим лісничим ревізором Харківської і Полтавської губернії був стацький радник Микола Іванович Гораїн;

   2) старшим лісничим ревізором Харківської і Полтавської губернії був колезький радник Олександр Карлович Петерсон;

   3) молодшим лісничим ревізором Харківської губернії був подвірний радник Володимир Якович Воскресенський.

   4) лісничим Харківського лісництва - титулярний радник Павло Петрович Сусликов.

   5) його помічником - лісничий кондуктор Іван Антонович Яцкевич. Приватні (поміщицькі) лісові наділи не входили до складу губернського лісництва, вони були усобними і належали лише їм.


РИЖОВСЬКИЙ ДЗВОНОЛИВАРНИЙ

   Велика кількість промислового люду, що осіла на вільних харківських землях, звільнившись від постійного страху перед татарськими нападниками, на початку XIX ст. сприяла активному розвитку промисловості, як у місті, так і за його межами.

   На той час у Пісочині було декілька винокурень, але їх діяльність не досягала потужності справжнього підприємства. А цегловий завод Ламіхова, що знаходився на хут. Оленівці та Гуківський асфальтний завод, не зважаючи на значний прибуток, теж не могли вважати себе початківцями пісочинської промисловості, бо з'явилися лише наприкінці століття. Тому цілком справедливо можна вважати появу на хут. Ємекіна ливарного заводу первістком місцевої промисловості.

   «Изготовление колоколов относилось к глубокой древности: они были известны евреям, єгиптянам, употребляющим их при священнодействиях на празднике Озириса, и римлянам, у которых употреблялись маленькие звонки для призыва слуги и для многих целей, как, например, для воєнных сигналов, для принесення жертв, и, наконец, такие звонки прикреплялись к колесницам победителей при триумфальных шествиях.

   Грекам тоже были известны колокола: у асинян при храмах Прозерпины и Цибелы существовали колокола с той же целью, как и у нас, - ими народ призывали к богослужению».

   Майбутній засновник єдиного на Слобожанщині дзвоноливарного заводу Іван Іванович Рижов народився у 1784 році. Дитинство пройшло у слободі Знаменській на Калущині, у родині купця 3-ї гільдії.

   На початку XIX ст. молодого купця торгові справи привели до Харкова - до міста, якому він присвятив все своє подальше життя.

   Коли саме Рижов почав займатися промисловістю, відповіді не знайдено, але вже у 20-х роках мав мідно- та залізоливарні заводи. Згодом найняв двір у харківського купця Бесходарного, що знаходився на Поцигінській вулиці (від вул. Римарської берегом р. Харків до р. Немишлі), і разом з господарем розпочав справу. Але у 1841 р. частина будівлі згоріла. Тому Рижов купив ближче до пустиря кам'яний будинок, що належав удові генерал-майора Пашотіна та титулярному радникові Каратасу. Захопивши частину пустища, він переніс на це подвір'я ливарний завод, а решту - до р. Немишлі, засадив садом. Вулицю невдовзі перейменували у Рижовську Набережну, але у 1894 р. її було перейменовано у вул. Франківську, а потім у Бахметівську. Зараз це вул. Шлюзова.

   Іван Іванович з давніх-давен мав бажання зайнятися виготовленням дзвонів, і навіть у 1853 р. відлив набатний дзвін на своїх немишлянських заводах, який подарував другому резервному полку. Тоді ж його було встановлено на штабній вежі м. Чугуєва, де розташовувався корпус.

   Та місто росло. Жилі приміщення будувались вже далеко за рижовськими цехами. Для будівництва подібного підприємства потрібно було шукати нові землі.

   Ще на початку 50-х років міська влада розробляла план з'єднання Харкова з іншими містами центральної України і далі, до моря. Свого часу Рижов був міським головою, тому дещо знав про ці розробки. На цю годину поблизу Пісочинської слободи продавався невеликий хутір, що розташувався на шляху майбутньої залізниці, а поруч проходила велика дорога до Полтави. Іван Іванович придбав цей маєток, і року 1858, привізши з Москви збанкрутілого міщанина, розпочав будівництво нового ливарного заводу.

   Михайло Олексійович Ольховіков (так звали міщанина) знався на дзвоновій справі, тому вбачаючи перспективу промислу, допоміг старому товаришеві. Розпочавши 4 травня 1858 року будівництво, вони встигли за 6 місяців (до 4 листопада) збудувати дві ливарні печі та ряд допоміжних споруд. На будівництво цих печей пішло: червоної цегли - 80 тис., білої - 10 тис. штук, заліза для зв'язування у печах - 250 пудів. На протязі наступних осінніх місяців над цими печами здійнялося приміщення заввишки - 9,5; завдовшки - 38 і завширшки - 20 аршин. Водночас будувалася дерев'яна будівля для обробки дзвонів. У цьому приміщенні встановили шліфувальну машину, яка мала колесо з кулаками діаметром 5,5 аршин. І як свого часу писав великий Шиллер до Гете, описуючи відлиття дзвонів:


«Утвердивши форму в глине,
Обожженную огнем,
Выльем колокол мы ныне.
Ну, живей, друзья, начнем!
Медь пружнее плавь, Олова прибавь,
Чтобы с силой надлежащей
Медь лилась струей кипящей
»

   Разом з цією розпеченою міддю полилась слава про рижовські дзвони спочатку по Росії та Україні, а потім далі, за її межі.

   Почала збуватися мрія Івана Івановича: спочатку з'явилися 40 та 160-пудові дзвони, котрі збуджували дзвіниці харківського Успенського собору та інших церков міста й околиць. А 29 вересня 1863 року з'явився на світ 1003-пудовий дзвін (16 т 389 кг), який у присутності великої кількості народу було піднято на перший поверх дзвіниці Успенського собору, де, доречно сказати, близько десяти років Павло Іванович (старший онук) служив старостою (до 1885 р.). У 1867 р. був виготовлений дзвін для Вознесенської церкви на суму 427 р. с. А дещо пізніше, у 1875 р. - 320 пуд. 10 фунт, на суму 5018 р. 50 коп. сріблом. Та це лише невелика частка тієї продукції, яка виготовлялась рижовськими майстрами.

   Після смерті діда (у 1863 р.) все майно по завіту у рівних частинах перейшло до Павла та Івана. Але рижовський дзвоновий завод взяла під свою опіку Настасія Тимофіївна, мати спадкоємців.

   Як стверджує відомість:

   «Колокольный завод, стоящий на полтавской дороге близ с. Песочина, принадлежащий потомственной почетной гражданке Харьковской І гильдии купчихе Настасье Тимофеевне Рыжовой.


Наименование изделий Число печей Пудов На сумму серебром О мастеровых
Колокола продаются по 15 р. 75 коп. серебром за пуд       При заводе две печи медиплавильных и одна машина.
Мастеров -1, подмастерий -1,
чернорабочих-16
Все русские вольнонаемные
  2 4000 63000  

   Особые примечания:

   1. На заводе приобретается штиковая медь сибирских заводов покупкою в Нижегородской ярмарке, в Москве и Ростове-на-Дону. А олово в слитках - из Одессы, частью из Москви.

   2. Сбыт колоколов в г. Харькова, Полтавской, Ильинской и Курской коронной ярмарках.

   3. Завод помещается в одном каменном здании и двух деревянных строениях, при которых находится машина для точения колоколов, действуя одноконным приводом.

   4. Старая медь из битых колоколов, а так же и штыковая с примесью известного количества олова, расплавливается в печи, потом выпускается в приготовленные формы для отлива колоколов».

   Настасія Тимофіївна опікувалася цим підприємством до 1870 року. Далі заводом переймалися сини.

   Як вже говорилось раніше, брати охоплювали великий спектр роботи від торгівлі на Суздальських рядах (зараз це територія парку біля історичного музею) до ливарних, вовномийних та винних заводів. Все це потребувало значних капіталовкладень, але Іван Іванович (молодший) був поганим економістом, тому він часто звертався до займових ресурсів, які мав звичку довго не віддавати. Щоб уникнути судових процесів, що негативно могли вплинути на положення в суспільстві, Павлу Івановичу постійно доводилося віддавати ці займи, що у травні 1871 року й призвело до розподілу промислового майна між ними. За умовою розподілу Рижовський завод перейшов у одноосібну власність Павла Івановича. Цей розподіл було зареєстровано 24 травня 1871 р. харківським нотаріусом Шелковим під №2906.

   Відомо, що людина буває порочна в своїх діях. Мав свої хиби і Іван Іванович.

   Як писав свого часу В.Н. Карпов у «Воспоминаниях» про село Кочеток, де мешкав один з товаришів Рижова, Нікітін, характеризуючи сутність купця:«... строгий и гордый был в то время богатый купец Иван Иванович Рыжов, родоначальник железо-скобяной и заводской торговли в Харькове.

   Иван Иванович Рыжов был прямой и правдивий... У него были во всем крайности. Это была широкая и чистая натура русского человека.

   - Уж если пить - так пить, а постить - так постить.

   В дружной и веселой компании Рыжов позволял себе пображничать с таким большим ковшом, каким пивали во времена Владимира Красное Солнышко.

   Однажды, по обыкновению, Рыжов был приглашен Никитиным в село Кочеток во время курорта, после Троицкой ярмарки...

   Вечер был прохладным. В зале шли танцы, а компания Никитина бьша занята пуншем.

   

   - Ну что ж, Рыжов, - сказал Никитин, - надо бы поужинать.

   - Дело хорошее, - ответил Рыжов.

   - Но только это ваше дело, генерал. Вы - хлебодар, а я виночерп... Потому насчет выпивки - зто уже мое дело... Ну ка, подойди сюда, - сказал Рыжов, обращаясь к слуге, и приказал ему подать шампанское со льдом...

   Между тем слуга принес бутылку шампанского.

   - Ваше превосходительство, - обратился Рыжов к Никитину, - да защити же ты купца Рыжова от посмеяния. Что же это он на мое требование принес одну бутылку. Да я умру от сраму...

   - А сколько же тебе надо? - смеясь, спросил Никитин.

   - А вот сколько, - ответил Рыжов, обращаясь к слуге: - давай сюда ящик шампанского...»

   Проживши у такій напрузі після сварки з братом ще 7 років, на 46 році життя Іван Іванович помер (у 1878 р.). Його було поховано на міському кладовищі поряд батька та кількох членів родини.

   Після розподілу майна Павло Іванович взявся до упорядкування заводу.

   Розрахувавшись з кредиторами, поволі почав піднімати його матеріальний стан. З'явилися нові постачальники сировини, нові замовники. Знову про них пішла добра слава. Але будучи щедрою і дуже набожною людиною, Павло Іванович значну частину прибутку вкладав у меценатську діяльність. Так у 1875 р. він подарував кілька 40-пудових дзвонів тому ж Успенському собору. Згодом витратив значні кошти на його ремонт та оновлення церковного начиння. До 1880 року завод опустив стрілку показників у порівнянні з часом керування Настасії Тимофіївни, до 3100 пуд. на рік. Відповідно, впала й сума прибутку - майже до 48825 рублів. Довірившись на порядність та знання справи урядника, Павло Іванович пустив завод на самоплив, завдяки чому одержав ще одну неприємність. У грудні 1880 р. громада с. Огульці Валківського повіту за допомогою священика місцевої Покровської церкви замовили понад 130-пудовий дзвін, що коштував 2065 р. 02 копійки. Більшу частину коштів громада сплатила одразу, а решту виплачувати відмовилась, бо у короткий термін дзвін розбився: сказалась якість металу.

   Церква повністю захопила Павла Івановича, тому всі заводські справи перейшли до рук сина Павла, що на той час вже досяг повноліття.

   Лише на сім років Павло Іванович пережив свого брата. 14 березня 1885 р., на 58 році життя він помер від серцевого нападу. Жалобну службу правив преосвященний єпископ Харківський і Охтирський Амвросій разом з преосвященним єпископом Сумським Геннадієм та соборним духовенством. Захоронення відбулося на міському кладовищі 16 березня 1885 року.

   Через два роки після смерті батька, 12 січня 1887 року Павло Павлович порушує у міській управі питання про будівництво на рижовських землях заводу із виробництва свінцевих білил. За дозволом управи його було збудовано на території вже існуючого підприємства. Надійною опорою і порадницею у цій справі була його мати Павла Володимирівна (донька московського купця Носова) та сестра Галина Павлівна (за чоловіком Огнелкова).

   Та незважаючи на будівництво цього заводу, Павло Павлович продовжував ливарницьку справу. Вже 19 січня 1888 року з дозволу імператора було відлито мідний дзвін із зображенням його величності та імператриці з цесаревичем для Паризької виставки 1889 року. Автором креслення був сам Павло Павлович.

   А 5 червня 1890 року на день аварії царського потягу (1888 р.) ним було відлито 17-пудовий 35-фунтовий срібний дзвін, який у тому ж році встановили у капличці на ст. Борки, де трапилась трагедія.

   Ходить легенда, що на початку XX ст. Павло Павлович відлив 2000-пудовий дзвін для Курязького монастиря, і що 40 пар волів не змогли зрушити його з місця, щоб відтранспортувати до собору. Тоді винахідливий управитель заводу запропонував впрягтись всім бажаючим, а попереду пустив дві підводки: одну з вином, а іншу - з пампушками. Стомилась людина, підійде, вип'є вина з мідного ковша, візьме пампушку - і знову до роботи. Так і дотягли до призначеного місця.

   Окрім вище перерахованих, було безліч менш значних подій, які теж знайшли гідне місце на сторінках історії. Однією з таких подій була добудова пісочинської Василівської церкви та дарунок їй кількох нових дзвонів (один з цих дзвонів знаходився на його дзвіниці з перервами у часі до 2002 року, а після заміни з приводу його повної непридатності, зник у невідомому напрямку).

   Іншою подією було будівництво холодногірської Озорянської церкви у другій половині XIX ст.

   Ще у 1895 році приватний повірений товариства «Пономарьов і Рижов» Брагінський подав прошеніє до Харківської Єпархії з приводу стягнення із харківської Озорянської церкви коштів за постачання будівельного матеріалу (цегли, деревини та металевих виробів) на її будівництво. Сума боргу становила 1874 руб. 84 копійки. Ця тяжба нічим не скінчилась.

   13 квітня 1903 року П. Рижов вирішив питання з будівництва заводу олійних фарб. А незабаром дільничий лікар Феоктистов, заводський інспектор, земський ветеринарний лікар Щербинін та пристав 1 статті зробили огляд місцевості і надали звіт: «Господин Рыжов имеет два разрешения харьковского губернского правлення на устройство химического заведення: от 30 апреля 1880 г. и З февраля 1887 г. Оно помещается в двух отдельных зданиях, из которых одно деревянное, обложенное только кирпичем, а другое каменное». Комісія у складі харківського повітового лікаря П. Феоктистова, члена управи Ольховського та санітарного лікаря харківського повіту Сизова розглянула звіт і зробила ряд зауважень. Потім на засіданні лікарського правління винесла рішення: «...что не встречается препятствий в санитарно-гигиеническом отношении к разрешению П.П. Рыжову на принадлежащем ему дворовом месте при ст. Рыжов Харьково-Николаевской железной дороги устроить фабрику для приготовления масляных красок».

   Не менш цікавою була політична сторона діяльності Рижових: будучи здавна потомственними почесними громадянами та купцями І гільдії, вони на протязі багатьох років (від 1871 і до більшовицького перевороту 1917 р.) обирались «глашатаями» [11] міської думи.

   З приходом більшовицької влади, майже на століття зникла дзвонова справа. І лише наприкінці XX ст. місцева мешканка Ніна Семенівна Багрич відновила її.

   Та озираючись з вершини нового тисячоліття на події минулого, важко не звернути увагу на передбачливість великого Шиллера, який у своїх рядках описував могутню силу подиху дзвону:


«И звук пойдет к столетьям дальним
И многим смертным слух пленит,
Застонет жалобно с печальным
И в хор мольбы соединит.
Чтоб земнородным ни послала
Судьба, свершила свой закон,
Про все звучит венец металла -
И поучителен им звон
».



« 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 »

Контакти «ГО–«Альтернатива»»

Помічник депутата Харківської обласної ради: Станіслав Шапарь (095) 191-17-33.
Депутати Пісочинської селищної ради Олександр Тищенко (067) 741-33-91; Людмила Кісєльова
(099) 276-01-54.
Депутати Харківської районної ради: Артем Фисун (095) 671-17-22; Артем Костецький (067) 573-71-03; Дмитро Куріло (050) 532-28-50.
Депутат Харківської обласної ради: Віктор Кисіль (050) 956-18-08.

 

Наш E-Mail: