» Історія слободи Пісочинської

Історія слободи Пісочинської

ЧАСТИНА VI


ЦЕРКВА ТА ДУХОВЕНСТВО

«Під курганом сіли відпочити,
Є і річка й золоті піски,
Та й лишились слободою жити
Мандрівні, веселі козаки.

Змурували білі стіни храму,
Господу несли земний уклін.
До сих пір лунає над вітрами,
Благовісний Пісочинський дзвін...
»

(Кость Маковійський)













   Церква - це від Бога поставлене суспільство людей, об'єднаних спільною вірою, законом Божим, священоначалієм і таїнствами.

   - Грецький переклад слова церква - «Ἐκκλησία» - означає народне зібрання.

   - Етнонім слова «церква» - привільне від грецького - «Κυριακη» - «Дім Божий», або від латинського «circus» - коло.

   Ціль церкви - освячення людей та єднання їх з Богом [12].

   Масове переселення із-за Дніпра на Слобожанщину почалося на початку XVII ст. Відомо, що переселенці брали з собою все потрібне для життя на новому місці: живність, худобу, знаряддя праці.

   На той час православна віра в житті українського народу мала велике значення. Люди були дуже релігійними, але їм постійно доводилося захищати православну віру від утисків католицтва та унії. Разом із переселенцями на Слобожанщину приходили священики й церковний причет (13). Вони привозили образи, антиминси (плащаниці), [14] церковне начиння й богослужебні книжки українського друку, й навіть дзвони.

   Під час одного з переселень, на початку 60-х років XVII ст., Ярема Балашу Тенетевський купив у важкопрохідних лісах на пагорбі, біля чистої, прохолодної річечки, за 150 грошей пасіку у Олексія Курязького, на якій утворив «грунт» і млин. З цієї пасіки був чудовий краєвид на захід і південний захід. Це було дуже гарне місце й у стратегічному відношенні, бо всі луки на протязі декількох кілометрів було видно як на долоні, а зі сходу й півночі стояв густий ліс. Тому на цій пасіці набожні переселенці міста Харкова й вирішили побудувати монастир. Тут, на значній відстані від міста, осторонь громадських справ, вони могли спокійно звертатись до Бога.

   На чолі цієї благочестивої справи стояв тодішній полковник харківсько-слобідського полку, славнозвісний стольник Григорій Дорофійович Донець-Захаржевський.

   Григорій Дорофійович заплатив Тенетевському 200 золотих, та ще й у додаток дав млин із землею під Данилівкою, що на р. Харків.

   Помічниками в справі будівництва й «ктиторами» [15] були такі прихильники Божого Престолу як суддя Іван Лазченко, сотники Костянтин Парасович, Степан Свищ, Логін Люботинський, Тимофій Лаврінович Клочко (полковий суддя), Яків Лисий Ісаєвич, отаман Матвій Кременецький, Війт Іван Осипович, Максим Ценківський, писар Іван Мєсний, писар Григорій Іванов, протопоп Захарій Филимонович. Але найголовнішим помічником і правою рукою був один з набожних жителів Харкова, відомий міщанин пан Логвин Федорович.

   Будівництво чоловічого монастиря було недовгим. 28 квітня 1673 року вже було збудовано й освячено дерев'яний Свято-Преображенський храм. Згодом з'являються ще дві церкви - Георгієво-Петровська та біля самої річечки Куряж невелика дерев'яна Свято-Онуфріївська (кам'яну збудовано й освячено у 1753 р.) з келіями.

   З-під престола церкви Святого Онуфрія витікало джерело свіжої води й поповнювало колодязь, збудований під амвоном [16], а звідти трубами виходило за огорожу церкви. Водночас з будівництвом Свято-Онуфріївскої церкви будувались печери, з котрих ішов хід до Свято-Преображенського (Старо-Спасського) храму, що стояв на пагорбі. Скільки монахів було спершу у монастирі - невідомо, та у 1687 році - 40 чоловік. На початку 20-х років XX ст. цей монастир було закрито, а згодом зруйновано.

   За кілька років до заснування Курязького монастиря було збудовано церкву у селі Пісочин, але перші дані про неї надходять лише з 1670 року.

   Згодом Свято-Василівська церква була підпорядкована Курязському монастирю, а він у свою чергу - бєлгородській єпархії (Слобідська Україна не мала своєї власної єпархії, тому вона повинна була визнати свою залежність від бєлгородського владики, рівно як у військових, так і політичних справах залежала від бєлгородського воєводи). Та бєлгородські архієреї не дуже цікавилися звичаями слобідсько-української церкви. Вони відразу почали вводити свої закони: так митрополит Авраамій виступив проти українського звичаю обливати новонароджених і постановив, щоб їх занурювали (на російський манір) при хрещенні. Він також обложив зборами усі українські церкви. А щойно канонізований за своє суворе чернече життя Іоаков Горленко (батько котрого був прилуцьким полковником у Гетьманщині, а мати - донькою гетьмана Д. Апостола), що вчився у Київській духовній академії, але не скінчив її, вів жорстку боротьбу з недбалим духовенством. І не дивлячись на своє українське походження, зламав старі українські звичаї. Він звелів вислати усі книжки українського друку до бєлгородської консисторії. Натомість, церкви одержали російськомовні книжки, виписані з Москви.

   Через те по церквах харківської єпархії менше було старовинних книжок українського друку, ніж російського.

   Самостійна слобожанська єпархія була відкрита у 1799 р., але служба ведеться російською мовою й до сьогодні.

   З монастирських записів ми дізнаємося, що: «Близ большой дороги из Харькова в Полтаву, по берегам реки Безчереватой, в 10 верстах от Харькова, в купчей записи 1698 г. «Васильевский песочинский поп Петръ» подписался вместо неумевших писать продавцов земли».

   Пізніше, у записах того ж монастиря знаходимо, що: «Вдова полковника Федора Григорьевича Донца (сина Г.Д. Донця) в своей записи 1706-1707 г. октября 28 говорит, что супруг ея, ревнуя благочестию отца своего, пожертвовал Куряжскому монастырю два грунта» в селе Песочине, а на тех грунтах по обе сторони берегов реки поселились вольные люди Черкасы». По этим словам видно, что Песочино поселилось при полковнике Донце, и первый песочинский храм во имя Святого Василия Великого построен около 1670 г, тем более что по делам 1681 г. Песочино называлось селом».

   Про вигляд пісочинської дерев'яної церкви точних даних немає.

   Звертаючись до праці П. Фоміна, ми дізнаємося, що: «Первые храмы совершенно воспроизводили архитектурный тип украинских храмов правобережного Заднепровья в разнообразных видоизменениях».

   Відвідавши Україну, сірійський мандрівник архидиякон Павло Алеппський у 1654 році писав: «... их изящное, трехкупольное и пятикупольное многоглавие, стройность, грациозное устремление к небу, живую иконопись с западно-европейскимъ влияниемъ, роскошные иконы съ поразительной резьбой и блестящей позолотой, красивыя звоницы и крытые навесы вокруг храмов с решетками и точенными столбами».

   Дійсно. Саме такі ошатні церкви були притаманні Слобожанщині, але тільки для великих міст. Маленька лісова слобідка спроможна була мати лише невеличку церкву, в котрій не могли вміститись усі її мешканці, і дехто слухав молитви у дворі під віковим дубом.

   Перша Свято-Василівська церква мала приблизно такий вигляд, як на мал.

   Дерев'яна пісочинська церква стояла осторонь самої слободи, ближче до великої дороги з Полтави до Харкова. А незалежно від церкви знаходились землі, колись даровані дружиною Федора Донця. Не дивлячись на те, що не було ні плану, ні межевої книги, церковнослужителі безперешкодно користувалися нею. Пізніше, у межевих книгах, що зберігалися у Курязькому монастирі, описувалося, що 11 серпня 1826 року була зроблена перевірка межі церковних земель у дачах слободи Пісочин і володіннях військових обивателів і міжполосних володінь, що відмежована 10 липня 1777 року землеміром капітаном Марком Голостеновим. Порівнюючи записи даних вимірів показують, що перший наділ церковної землі (ЦЗ-1) знаходився у «Кубраховім урочищі» (житловий масив «Минутка») і мав орні землі, сінний покіс, що становило вісімнадцять десятин, вісімсот двадцять шість квадратних саженів (20,52 га).

   Другий наділ (ЦЗ-ІІ) знаходився неподалік від села, по правій стороні р. Уди, в урочищі, що називалося «Кручею». У сучасності це частково землі житлового масиву «Мобіль» й західніше, до золочівської залізниці.

   До складу цього наділу також входили орні землі. Але, на відміну від ЦЗ-І, через нього проходив путівець й знаходилося два озера. Загальний розмір ЦЗ-ІІ - 14 десятин, 168 квадратних сажень (15,44 га).

   Разом наділи становили 33 десятини (35,96 га).

- лісополоса;

   Понад півтора століття (час, що нам відомий) проіснувала дерев'яна церква, і лише завдяки наполегливості священика Семіона Теленговського та церковного старости Прокопа Пирога і за підтримки парафіян: військових обивателів - Олександра Шевченка, Івана Яременка, Онуфрія, Семена і Петра Павленків; Назара і Семена Яременків, Микити і Семена Кононенків; Андрія і Гордія Колядів; Павла Шевченка; Семена, Федора та Івана Варибрусів; Якима і Романа Кушнаренків; Данила Череватенка; Марії і Григорія Хоменків; Семена Міщенка; Панаса Слюсаренка; Ільї Щербаня; Абрама Шутки; Антона Голорчшенка; Тихона Кушнаренка; Василя Єременка; Дмитра Шевченка та відписних від монастирів слобідських селян - Якима, Павла і Наума Мотори; Дем'яна та Миколи Передеріїв; Федора і Павла Заїк та місцевого писаря військового обивателя Микити Єременка (й за їх кошти) у 1823 р. почалось будівництво нової церкви.

   Ще до подачі «прошения» у єпархію парафіянами було збудовано власний цегляний завод, і за літній період виготовлено 60 тис. шт. цеглин.

   А 16 лютого 1820 р. священик Теленговський писав у своїй доповіді єпископу Слобідсько-Українському Павлу: «Означенная приходская наша деревянная церковь от давносте старения ея в стенах и всем корпусе приходит в ответшалость, почему с общего нашего согласия располагаем наместо оной строить новую каменным зданием...».

   Окрім того, він просив дозволу епископа використати одну тисячу рублів із церковної казни для найму будівельників та потрібного матеріалу.

   Нова кам'яна церква будувалась разом з дзвіницею, у котрій по закінченні знаходилось 4 дзвони: 1-й дзвін важив 15 пудів 16 фунтів; 2-й - 6 пудів; 3-й - 2,5 пуди; 4-й - 1,5 пуди.

   Вінчав двоповерхову дзвіницю ангел, що тримав хрест у руці. (На початку XX ст. хрест було замінено на сурму).

   Поява нової церкви сприяє збільшенню приходу. До храму потяглися мешканці села й довколишніх хуторів. За документами 1844 року від с. Пісочина на 1828 р. було: військових - 16 чоловіків, 22 жінки;

   - державних селян - 286 чоловіків, 330 жінок.

   Від х. Гуки:

   - економічних селян - 76 чоловіків, 72 жінки.

   Від х. Надточії:

   - державних селян - 62 чоловіки, 71 жінка;

   Від х. Іванівський (поміщ. Кол. Рад. Петра Прокоповича):

   - селян - 11 чоловіків, 15 жінок.

   Від х. Оленівський (поміщ. майорші Олександри Дани¬лівни):

   - селян - 7 чоловіків, 12 жінок.

   Від х. Лопатинський (пом. Кол. Асес. Олександри Филипівни):

   - селян - 2 чоловіки, 2 жінки.

   Від х. Микитинський (пом. 7-го кл. Микити Дяченка):

   - селян - 14 чоловіків, 11 жінок.

   Від х. Череватий (поміщ. штабс, капітана Павла Іоніна):

   - селян - 8 чоловіків, 9 жінок".

   Загальна кількість парафіян складала 488 чоловічої й 549 жіночої статі. Отже, заданими цього документу у Пісочинській Василівській церкві на 1828 рік нараховувалось 1037 парафіян.

   Та вже у 1870 році почалася епідемія холери:

   «Появленню холеры в Харьковском уезде предшествует метеор, а прекращению оной - северное сияние».

   Взагалі, на середину XIX ст. припало декілька значних епідемій холери, що знищило велику кількість населення й худоби.

   На 1864 р. у селі Пісочині нараховувалось лише 393 чоловіка й 409 жінок. Але до кінця 80-х років цього ж століття населення поволі збільшувалось й виникла необхідність розширення храму.

   У 1888 році до Консисторії подано «прошение» на розширення Василівської церкви. А 22 січня 1890 року надійшов звіт від священика слободи Ольшанської - Олексія Грекова, в котрім він сповістив архієпископа Харківського й Охтирського Амвросія про завершення добудови Пісочинського храму:

   «Вь селе Песочине Васильевская церковь расширена устройствомъ при ней двух боковых каменных пределов - северный во имя Иверской Божьей Матери, а южный - в честь первоверховных апостолов Петра и Павла, а также расширена и западная часть церкви, которыя работы в июле 1889 года, вчерна, и отделаны.

   ... В Васильевской церкви харьковскими купцами Иваном Безчетвертным, Павлом Ламеховым и Павлом Рыжовым построены (пока вчерне) на собственные их средства, два бокових придела. Кроме того, в течение же оного года не прекращались приношення в церковь в виде церковних свечей, деревянного масла, ладана и прочих...»

   Але із закінченням добудови храму матеріальний стан місцевого духовенства не покращився, а навіть погіршився. Причиною стали поганий врожай та малоземельність населення, через що церковники не отримували а ні харчів, а ні грошей, бо парафіяни змушені були купувати хліб ще з осені.

   До Великої Жовтневої революції надійною опорою і гарантом покори населення була церква. Але вже на початку 20-х років XX ст. декретом Ради Комісарів діяльність церкви було заборонено. Згідно цього декрету все майно Василівської церкви підпорядковувалось місцевій владі - військово-революційному комітетові.

СЛУЖБОВІ СХОДИНКИ
СВЯЩЕНОЦЕРКОВНОСЛУЖИТЕЛЮ

   Історія не залишила нам повного переліку, за яким ми могли б спостерігати проходження службових сходинок священноцерковнослужителів (с.ц.с.) понад ЗЗО-річне існування Свято-Василівської церкви. Ми також не знаємо ім'я першого священика, зусиллями якого була вона збудована. Лише з купчої грамоти 1698 р. до нас доходить перше ім'я пісочинського священика - піп Петро.

   Зі знищенням Курязького монастиря (1932 р.) назавжди зникає і його архів.

   Пішла в небуття понад сторічна історія пісочинської слободи, а разом з нею і відомості про церковних служителів XVIII ст.

   Лише архівні сторінки іноді доносять нам деякі імена:

   ... до 1812 р. пісочинським священиком був Трохим Петренко. Після його смерті лишилася 21-річна дружина Кирилія.

   Закінчивши свій бойовий шлях, приходить на Слобожанщину син чорноморського військового козака Семіон Яковлевич Теленговський. Двадцятип'ятирічного священика, котрий не вчився у школах, але добре знав церковну справу, було призведено в інодиякони у архієрейський штат. А 2 липня 1812 р. Христофором Стихоном Слобідсько-Українським і Харківським призначено священиком у пісочинську церкву, на що ставленську грамоту мав.

   За будівництво кам'яного Свято-Василівського храму у 1831 р. Семіон Теленговський отримав від Священного Синоду благословіння, з врученням на те свідоцтва.

   За даними с.ц.с. за 1844 рік, 57-річний Теленговський мав 51-річну дружину Тетяну Миколаївну та 17-річного сина Михайла.

   З цього ж документу ми дізнаємося, що з 1824 до 1838 року дияконом у пісочинській церкві був 21-річний Герасим Яковлевич Ставицький, двоюрідний брат 51-річного позаштатного диякона (1792 по 1824 р.) Якова Івановича Ставицького, звільненого за хворобою. Яків Іванович мав 49-річну дружину Марину Дмитрівну та дітей від першого шлюбу: Ксенію - 27 років, Ганну - 23 років; від другого шлюбу Ольгу - 12 років.

   Дружиною Герасима Ставицького була 19-річна Наталія Михайлівна, котра після смерті чоловіка у 39-річному віці по указу Консисторії була відправлена у «Богоугодное заведение» і повернулась лише 50-річною жінкою, а діти: син Митрофан - 11 років та донька Єфросинія - 12 років, були відправлені до навчання.

   З 1838 р. дияконом становиться 30-річний Яків Михайлович Раєвський. Дияконів син Яків по закінченні Харківського духовного училища був призначений до церкви слободи Ольшаної пономарем, а з 22 жовтня 1838 р. Преосвященним Самароїдом Архієпіскопом Харківським і Охтирським було посвячено у стихар (богослужебна одежа для прислужування). Яків Раєвський мав 19-річну дружину Ганну Євстратієвну, та 1-річного сина Митра.

   З 1823 р. пономарем призначається 17-річний Степан Євстафійович Ставицький, котрий на утриманні мав 15-річну сестру Ірину.

   З Вовчанського повіту слободи Великий Бурлук 12 жовтня 1833 року у пісочинську Василівську церкву був призначений пономарем 36-річний Іоан Іоанович Вечоркін.

   Іоан Вечоркін отримав освіту від свого покійного батька, бурлуцького диякона, котрий навчив його слов'янській, пруській грамотам та церковному співу. З 30 травня 1844 р. Вечоркіна переводять до м. Харкова у Архангельську церкву.

   Після закінчення харківського повітового училища 27 жовтня 1842 р. до волосного села Сінолицівки у Миколаївську церкву було призначено пономарем Михайла Семіоновича Теленговського.

   Лише через два роки, 12 липня 1844 р. старанного 17-річного сина священика переводять до Василівської церкви с. Пісочина.

   У 1824 р. церковним старостою затверджено Консисторією 50-річного Акима Марковича Шутку. А з 1842 р. старостою становиться 27-річний державний селянин слободи Пісочина Семен Данилович Чередниченко. Сина священика, мешканця Валківського повіту сл. Коломак Іакова Іоановича Феодоровського, який закінчив харківську духовну семінарію, де з наполегливістю вивчав богословські та інші предмети, було призначено 22 жовтня 1843 р. у Богодухівський повіт с. Шарівку. За добру службу 24 лютого 1844 р. 38-річний священик був нагороджений «Черною Плисовою Скуарвею» [18], а за відкриття школи для сільських дітей «набедреником» [19] - 4 серпня 1844 року.

   Після трьохмісячного перебування у с. Рубльовці (Архангельській церкві з 15 травня 1848 р.) 9 серпня 1848 р. був призначений священиком у пісочинську Василівську церкву. А 4 травня 1851 р. обраний депутатом у третьому Благочестивому Окрузі.

   Іаків Феодоровський мав дружину Марію Петрівну, котрій на час запису документу було 30 років, та 5 дітей: Михайла -1 року (народився 1 листопада 1855 р. у с. Пісочині), Юлію - 11р. (народилася 5 червня 1845 р. у с. Шарівці), пізніше навчалася у Харківськім духовнім жіночім училищі, 7-річних Ганну й Марію, що народилися 11 серпня 1849 р. у с. Пісочині, і 4-річну Олімпіаду, котра народилася 13 серпня 1852 р. теж у с. Пісочині.

   Через п'ять років служби у інших церквах знову повертається до Василівської церкви, вже 36-річний, Іоан Іоанович Вечоркін, але вже досвідченим дияконом, тямущим у церковних справах, уміючим вести службу.

   Одружувався Вечоркін двічі. Від першого шлюбу мав доньок: Анастасію -12 років (народилася 1 жовтня 1844 р. у с. Пісочині), та Ганну - 8 років (народилася 4 серпня 1848 р. у с. Пісочині).

   За другу дружину Вечоркін мав бувшу Миколи Тічініна пономаршу з 6-річною донькою, яка народилася 14 жовтня 1850 р. у с. Артемівці.

   Після закінчення Харківського нижнього повітового училища до Василівської церкви 11 серпня 1856 р. було призначено пономарем 17-річного Митрофана Іоановича Пономарьова. Його батько був Основ'янської Предтеченської Іоанівської церкви дияконом - Іоан Іоанович Пономарьов. А мати - мешканка м. Харкова Серафима Володимирівна.

   Старостою з 1848 р. було вибрано неписьменного 52-річного державного черкаса Андрія Семеновича Кононенка. За добру службу у Храмі Божому його було нагороджено харківською духовною консисторією 8 грудня 1856 р. похвальним листом.

   29 липня 1884 року від пісочинських парафіян до Преосвященного Амвросія єпископа Харківського та Охтирського надходить скарга на священика Якова Федоровського (можливо Феодоровський).

   Григорій Вербецький, котрий підписав цього листа від імені мешканців села, писав, що священик Федоровський проводив службу у нетверезому стані і навіть неодноразово падав при цьому. А одного разу, їдучи нетверезим, звалився з воза і вибив собі око. Іншим разом звалився з містка і зламав ногу.

   Безокий і безногий священик, писав Вербецький, вдодаток до п'янства займається ще й здирством, беручи надмірну плату за похорони і вінчання, а за хрещення, окрім грошей, бере горілку, курей та інший харч.

   Реагуючи на цю скаргу, 2 вересня 1884 р. дав відповідь харківському повітовому приставу пісочинський староста С. Яременко, в якій говориться, що у межах с. Пісочина й прилеглих хуторах Григорій Вербецький не мешкав.

   Згодом, 12 вересня цього ж року доповідав благочинний священик Олексій Греков, котрий був направлений єпархією для перевірки скарги. У своїй доповідній Греков сповіщав, що священик Яків Федоровський жодного разу не з'являвся до церкви у нетверезому стані і скарг від пастви за хабарництво чи здирство не було. Заява Вербецького, ніби священик Федоровський впав з воза і вибив око, не являється дійсністю.

   Священик Федоровський кілька років хворів очима, і як говорив лікар Гірпінін, це - наслідок золотухи й застуди ока. Але на дану годину, не дивлячись на шановний вік, він настільки добре бачить, що при читанні не потребує допомоги окулярів.

   Щодо падіння з мосту, то цей факт теж було спотворено. 27 липня 1884 року, закінчивши службу, священик Федоровський змушений був поїхати у м. Золочів до лікаря Оболенського у зв'язку з хворобою трьох своїх дітей тифом. Коли проїздив містком через р. Уди слідком за чиїмось екіпажем, міст під ним зламався, і всі разом з кіньми звалилися у річку. У цей час на містку знаходилося три селянських хлопчики, котрі теж звалилися у воду. Двоє хлоп'ят отримали струс мозку, а священик Федоровський пошкодив ліву ногу.

   З 65 років свого життя священик Федоровський 41 рік віддав службі, а 36 років - Василівській церкві. За роки служби жодного разу його не було оштрафовано чи засуджено, напроти, він неодноразово був нагороджений єпархіальним начальством (скуфією, камілавкою та перстневим хрестом). Окрім того, він гарний чоловік та добрий батько, давший усім своїм дітям батьківську любов та належне навчання.

   Розпочавши добудову Пісочинського храму (1888 р.), Яків Федоровський закінчити її не встиг. Звіт про завершення будівництва та подальші служби проводив ольшанський священик Олексій Греков.

   У жовтні 1892 року правління Могилевської духовної семінарії пише листа до Харківської духовної консисторії з проханням перевести наглядача могилевської семінарії Василя Житковича до пісочинського приходу священником. Але харківська консисторія у прошенії відмовляє, бо ще 6 червня того ж року на цю посаду було призначено сина померлого старобільського повіту, слоб. Бахмутовки священика Сергія Уманцева.

   Сергій Антонович Уманцев народився 4 жовтня 1870 року. У серпні 1886 р. після закінчення Куп'янського духовного училища поступив до Харківської духовної семінарії, яку успішно закінчив у 1892 році. Будучи пісочинським священником, Уманцев виконував обов'язки вчителя місцевої школи. Згодом його обрали членом відділу повітової ради. Остання нагорода - камілавка, у 1904 році.

   Псаломщиком з 1886 р. був 45-річний Микола Дахневський, учень 2 класу духовного училища. Церковним старостою з 1899 р. - селянин Захарій Яременко. На 1908 р. священиком був Олексій Василевський. У 1915 р. приходом правив священик Захарій Гладков, який прийшов з харківського колегіуму.

   Ось таким був склад священоцерковнослужителів за період існування с. Пісочин до жовтневого перевороту 1917 року.


ЧАСТИНА VII
ШЛЯХИ СПОЛУЧЕННЯ
ПУТІВЕЦЬ

   Звиваючись поміж полями та городами, обминаючи урочища, від хати до хати, від хутора до хутора вели стежки-доріжки до порослого старим дубняком села Пісочин. Основними такими дорогами вважалися: путівець із сіл Березівки та Коротича, що йшли повз Оленівку до Василівської церкви, і далі до Курязького монастиря. Через Пісочин до цих церков проходила польова дорога і з хут. Уди, що стояв вище хут. Федотова. Через лісові хащі пробігав путівець із сіл Людного (Лідного) та Григоровки, і окремо, осторонь хут. Рижова, до Ст. Преображенського монастиря.

   Дороги минулих часів, як і зараз, були здебільшого природнього покриття. Лише у деяких хуторах вони носили інший характер. Так, на хут. Оленівськім із-за специфіки грунту та рельєфу, господар використовував дошки. Дерев'яні помісти з'єднували кожну споруду маєтку.

   Урочище «Парк» - маєток купця Безчетвертного - було вимощене щось на зразок бруківки. Давалася в знаки комерційна діяльність господаря.

   А головна вулиця хут. Рижова, немов червона стрічка, пролягала від ливарного заводу, поміж гаєм та фруктовим садом, лишаючи осторонь будинок володаря, до маєтку Шихова й інших помість - битою цеглою.

   Решта хуторів знаходилась на важкому піщанику. Навіть велика дорога із Полтави до Харкова, котра й по сей день проходить через с. Пісочин та існувала ще з тих часів, коли з'явилися перші чумаки: коли погоничі з України та Литви ходили на торські соляні копалини, лише на протязі століть видозмінювалася. Про перші зміни свідчить лист архієпіскопа Харківського й Охтирського Амвросія, до генерал-губернатора м. Харкова Лужкова:

   Решта хуторів знаходилась на важкому піщанику. Навіть велика дорога із Полтави до Харкова, котра й по сей день проходить через с. Пісочин та існувала ще з тих часів, коли з'явилися перші чумаки: коли погоничі з України та Литви ходили на торські соляні копалини, лише на протязі століть видозмінювалася. Про перші зміни свідчить лист архієпіскопа Харківського й Охтирського Амвросія, до генерал-губернатора м. Харкова Лужкова:

   «Генерал-лейтенанту и Кавалеру Лужкову.

   Высокопреосвященный архиепископ Харьковский й Ахтырский в 1857 году ходатайствует перед Департаментом искусственных дел (инженер Зацвалиховский) о постройке вместо трудной песчаной дороги новой, более удобной - шосее.

   Участок от Харькова до Люботина подряжаются построить местные капиталисты с правом получения сбора по 10 коп. с зкипажа, и по 5 коп. с подводы. Потому как железная дорога из Харькова до Полтавы может быть отложена на неопределенное время».

   Майже два роки точились дебати довкола цього листа і лише 15 січня 1859 року указ про будівництво кам'яної дороги було підписано.

   З появою залізниці від ст. Рижов по землях селян: Титаренка, Яременка, Кушнаренка, Святенка та Павленка, повз удянські купальні пролягав ще один путівець до монастиря, орендував його купець П.І. Рижов.

   У Другій половині XIX ст. почали асфальтувати головні вулиці м. Харкова. З цієї нагоди на хут. Гуки у 1884 році збудували асфальтний завод "МАШКЕ", який виробляв асфальту та гудрону на суму, перевищуючу 8 тис. рублів на рік.

   У ті часи найкращою дорогою від Харкова до Старо-Преображенського монастиря вважався путівець, що йшов від залізничної дороги ст. Рижов. Інша, більш пряма, проходила теж по глибокому піщанику. Тому архімандрит Амвросій просив харківського губернатора віддати цей путівець у розпорядження монастиря, зобов'язуючись зробити із нього шосе. Але господарі земель відмовились у подальшому надавати в оренду під дорогу свої землі. Довгорічні суперечки так ні до чого й не привели. А із знищенням монастиря потреба у ній автоматично відпала.

   Зараз про цей путівець пам'ятають лише старі мешканці Пісочина.



« 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 »

Контакти «ГО–«Альтернатива»»

Помічник депутата Харківської обласної ради: Станіслав Шапарь (095) 191-17-33.
Депутати Пісочинської селищної ради Олександр Тищенко (067) 741-33-91; Людмила Кісєльова
(099) 276-01-54.
Депутати Харківської районної ради: Артем Фисун (095) 671-17-22; Артем Костецький (067) 573-71-03; Дмитро Куріло (050) 532-28-50.
Депутат Харківської обласної ради: Віктор Кисіль (050) 956-18-08.

 

Наш E-Mail: