» Історія слободи Пісочинської

Історія слободи Пісочинської

ЗАЛІЗНА ДОРОГА

   Велике торгове місто із стрімко прогресуючою промисловістю вже у середині XIX ст. задихалось від відсутності потужних дорожніх артерій. Харкову потрібен був зв'язок із тими регіонами, де знаходились залізорудні копалини та інші мінерали. Відкриття гілки Одеса - Балта і з'єднання їх з Миколаєвом прискорило початок будівництва Харково-Полтаво-Кременчузької дороги, тим самим згодом об'єднавши всі важливі точки східної та південної України. Дорога до Миколаєва давала можливість виходу харківської продукції морським шляхом до інших країн.

   З цією метою ще у 50-х роках (за документами 1857 р.) йшли дебати відносно проекту возз'єднання м. Харкова з потужним морським портом. Але між проектом та початком будівництва виник цілий ряд питань: треба було викупити землі на шляху її проходження, придбати та завезти будівельний матеріал тощо.

   З цією метою ще у 50-х роках (за документами 1857 р.) йшли дебати відносно проекту возз'єднання м. Харкова з потужним морським портом. Але між проектом та початком будівництва виник цілий ряд питань: треба було викупити землі на шляху її проходження, придбати та завезти будівельний матеріал тощо.

   Будівництво харково-полтавського відрізку почалося у 1868 році під керівництвом німецького інженера барона Унгернцтерібергера. Довжина проекту сягала 132 версти (141 км).

   Ось як описується будівництво цього відрізку у матеріалах історії Південної залізниці: «Трудно даже представить, каким низким в то время был уровень строительного производства, а главное, в каких невыносимо тяжелых условиях находились строители. В одном из контрактов, например, говорилось, что если кто из рабочих сделается болен, то подрядчики обязаны пользовать его таким образом, какой установлен для всех вообще артелей - вычитать у больного на продовольства и на харч 15 коп. и за медикаменты (за время нахождения в лазарете) 5 коп. серебром в сутки. Но если кто волею божею помрет, не отработав задаточных им денег, то таковые вычесть из общей суммы, причитающей на артель. Вообще во всех случаях, в каких будут следовать с рабочих вычеты, они (рабочие) отвечают друг за друга круговой порукой.

   Хозяев ничуть не одолевали заботы по охране труда и технике безопасности. Они знали: одни уйдут, других голод пригонит им на смену».

   Таким чином на 29 жовтня 1869 року до валківської міської лікарні у безнадійному стані потрапило 200 чоловік робочих.

   Відрізок Харків - Люботин було збудовано ще у 1869 році (першим потягом, що пройшов по цьому відрізку, був паровоз типу 0-3-0 серії "Б").

   Відносно ст. Рижов: Коли керівництво залізниці скуповувало землі, то за домовленістю сторін, Рижову не було виплачено належної суми (126 р. 70 коп. за квадратну сажень землі), а призначено станцію для потреб заводу Рижова.

   Ще до відкриття гілки було призначено начальників станцій на протязі всього маршруту.

   Станцію Рижов з 10 березня 1871 р. очолював дворянин Коптєв Олександр Іванович, з річним прибутком 1147 крб. 44 коп. Квартир не надавалося, тому поряд зі станцією було зведено невеличкий будиночок, який ще й зараз знаходиться поряд платформи. Із збільшенням об'єму роботи 1 квітня 1892 р. призначено помічника начальника станції., ним обрано селянина Манжелея Окима Івановича. А із 1 січня 1903 р. призначено теж селянина - Ісаєва Пантелеймона Хомича з прибутком 720 крб. З появою телеграфу 7 квітня 1912 р. з окладом 540 крб. старшим телефоністом було призначено селянина Чалого Мусія (Моісея) Прокоповича.

   Така історія появи залізниці та станції на території Пісочинської слободи.

ОСВІТА

Сіячу знань в нашу ниву народную!
Землю знайшов неврожайну, голодную,
Плюсклі, мабуть, сімена?
Сили слабкі? А чи серце вагається?
Врунами бідними труд позначається,
Доброго мало зерна!
Де ж ви, умілі, з бадьорими лицями,
Де ж ви, із повними жита сійницями?
Труд піднесіть, що не сходить сторицею.
Аж до висот!
Сійте розумне, і добре, івічнеє,
Сійте! Спасибі вам скаже довічнеє Руський народ...

(М. Некрасов, пер. О. Новицький)

















   На початку XVII ст. велась запекла боротьба Задніпрянщини не лише проти фізичного панування унії над нею, а й проти не менш важливого духовного її поневолення. З цією метою утворились братерства, які для просвіти своєї громади відкривали школи. Для поширення літератури українського патріотичного змісту будували друкарні.

   Переселившись на нові землі, потреба в ідеологічній боротьбі відпала, але потяг до науки лишився. Духовенство, що традиційно вважалося найосвіченою частиною суспільства, зобов'язало своїх дячків нести цей важкий тягар.

   Харківська губернія була основою Слобожанщини. Тому вона й вважалася спадкоємицею правобережної України з питання народної освіти, але активному розвитку освіти заважали часті набіги татар. Переселенці повинні були поряд з щоденною працею хлібороба і навчанням нести важку військову службу прикордонників. Тому на Харківщині перші школи з'явилися лише у 1700 році, коли військова ейфорія почала вщухати. Але то були не ті школи, де міг навчатися простий люд. У цих школах навчалося сільське духовенство, з котрого виходили вчителі для майбутніх народних училищ та дітей місцевої знаті.

   У Харкові перша така школа була збудована у 1726 році, коли до нього перевели Білгородське училище. До цього училища було приписано і Ст.-Покровський (Курязький) монастир. Г.П. Данилевський у своїх творах писав, що за переписом 1732 року згадується: «Близъ Харькова, в г. Куряже, «при соборе шпиталь, где призреваются нищие, и две школы, из которых в одной три наставника, а в другой один дъякон». За його ж словами, ці школи існували для того: «... Чтобы учить всякого народа и звання детей православних, не только пинтике, риторике, но и философии и богословию, и языкам словяно-греческому и латинскому».

   У Д.І. Багалія дещо інший погляд на це навчання. Він писав: «Траплялося, що й сікли учнів, особливо по суботах, бо різка панувала усюди...» А з приводу науки, то ось як він описував одну нежартівливу байку про нещасного учня:


«Казав мені бакаляр промовляти: аз, аз
А як же я не вимовив він по пиці: раз, раз.
Крикнув же він удруге: а ну кажи: буки,
Ой щеж бо я не вимовив - попав в його руки.
Крикнув далі в третій раз, щоб вимовив - віде,
А вже його жвава рука до чуприни іде.
Ой як сказав у четверте: вимовляй - живіте,
Ну-те ж, хлопці, зараз його на лаву кладіте.
Й просився, і молився, а ще більш злякався,
Бо задали таку хльосту, що й світла зцурався.
»

(Д.І. Багалій. Історія Слобідської України)

   Пояснюючи описання цієї байки, Д.І. Багалій вказував на методику тодішнього шкільного навчання. Адже дячки вчили не по звукоприйняттю -а, -б, -в, а за звуко- складовою, ще церковно-слов'янською методикою -аз, -буки, -веди.

   В історико-статистичнім описі харківської єпархії говориться, що у слобідських полках Хрущова у 1732 р. було зроблено перепис, котрий виявив, що: «В Харьковской губернии 46 приходских школ», одна з яких знаходилась у с. Пісочині.

   Історія не залишила прізвищ перших пісочинських вчителів. Відомо лише, що у 1758 році в с. Пісочині на протязі одного року працював мандрівний вчитель дячок Кузьма Порадій. Описуючи його життя, історик говорить, що: «50 років він був мандрівником. Він так звик до мандрівок, що не зміг осісти й після того, як оженився й у нього народився син. А на 70-му році життя постав перед судом, як безпашпортний чоловік».

   Та, врешті, відсутність фінансування на довгі роки відштовхнула у забуття ідею шкільного навчання у с. Пісочині. І лише 1868 року у слободі знову відкрилася школа.

   На її відкриття одним із заможних громадян було пожертвувано 10 рублів.

   Першим вчителем, після закінчення харківського повітового училища, був призначений Торянський Гаврило Федорович.

   Спочатку шкільним приміщенням слугувала частина будинку священика Якова Федоровського. Та вже у 1880 році місцеве населення збудувало нове шкільне приміщення, у стінах якого й зараз вчаться дітлахи.

   29 січня 1892 року до пісочинської народної школи було призначено молоду вчительку Антоніну Йосипівну Бутковську. За звітом, у школі на той час нараховувалось: 1 вчитель, 1 законовчитель і 64 учні. Курс навчання - трирічний.

   Того ж часу, а саме 3 травня 1896 року у Пісочині відкрили першу повітову бібліотеку. Щоправда, про кількість існуючої літератури та кількість відвідувачів відомостей не знайдено.

   Кінець XIX ст. пісочинці означили відкриттям ще одного шкільного приміщення, котре збудовано обабіч Полтавського шляху на павленківських землях. У цьому приміщенні ще й зараз навчається юне насліддя.

   У 1911 році Харківський губернський відділ народної освіти відкрив навчальні курси для народних вчителів. Курси створено з метою підвищення рівня знань учительського складу. Згідно з цим, у програму введено здебільшого предмети педагогічного та гуманітарного характеру.

   До складу лекторату ввійшли провідні фахівці того часу, такі як професор суспільствознавства Микола Карпович Кульман (С.-Петербург)

   Вчитель з російської літератури - Сергій Олексійович Золотарьов (С.-Петербург). На зборах 1914 року його замінив директор 2-ї Харківської чоловічої гімназії Федір Григорович Пактовський.

   Курс народної і дитячої літератури вів Олександр Михайлович Калмиков (С.-Петербург). Його замінив титулярний радник Євген Олександрович Єлачич, призначений до народної освіти.

   На запрошення приїхав лектор Петербурзької педагогічної академії, фахівець з питань педагогічної психології Олександр Федорович Лазурський.

   З Москви, від педагогічних курсів виховательниць і вчителів - фахівець з питань «течії думки» доктор Георгій Карпович Вебер.

   З питання суспільствознавства - приват-доцент Московського університету Віктор Іванович Анісімов (у 1914 р. його замінив Олександр Михайлович Покровський).

   Для читання курсу «Географія Батьківщини» - лектор Московського університету Шанявського - Олександр Васильович Чаянов.

   З дитячої літератури - Олександр Устинович Зеленко (з поважної причини приїхати не зміг).

   З методики малювання та ліпки - вчитель Московської гімназії Ведмедникових - Микола Миколайович Івакін.

   З м. Риги відгукнувся вчитель математики Ф.А. Ерн.

   Еліту харківських освітян представляли:

   Професор Харківського університету Володимир Іванович Савва (російська історія).

   Лаборант агрономічної лабораторії Харківського університету Микола Костянтинович Кнечер (методика навчання).

   Надіслав лекцію з питань санітарії від Харківського санітарного відділку Володимир Володимирович Фавр.

   Керівником навчальних курсів призначено професора Харківського університету Олександра Михайловича Покровського.

   Відділ народної освіти запланував на протязі чотирьох років провести допідготовку вчителів з усієї харківської губернії (навчання велось виключно у літній період).

   З будівництвом другого приміщення пісочинської школи (1900 р.) збільшилась й кількість вчителів. Але скільки їх було, і хто з них проходив ці курси, відомостей не знайдено. Лише за даними 1920 року шестирічна пісочинська школа мала 6 вчителів і 271 учня.

   Період громадянської війни (1918-1920 рр.) у шкільному бутті села ніби розчинився у просторі.

   Так закінчився пісочинський часопис народної освіти до більшовицької доби.


ДАЛЕКІ ВІТРИ ЗМІН

   Друга половина XIX ст. була періодом визволення руського народу від кріпосної залежності. Але, як писала Катерина Задонська у своїх спогадах: «Нездоровий дух веял в обществе. Сословие не было подготовлено к новой жизни ни воспитанием, ни денежными средствами. Поэтому часть представителей дворянства не выдержала резкой перемены и должна была уступить свои родовые гнезда новым владельцам (маються на увазі події 1861 р.)». Саме це у подальшому стало поштовхом вільних висловлень незадоволення, що інколи переходило у силове протистояння владі.

   Але події 1905 року внесли свої корективи. У лютому по всій імперії прокотилися масові страйки. Піднялося сільське населення. Воно було незадоволене своїм злиденним життям і вважало, що однією з причин такого життя були доволі малі земельні наділи. А інколи ці наділи знаходились на значній відстані від подвір'я господаря, що утворювало певну незручність. Майже повна відсутність пасовиська звела нанівець розвиток скотарства та птахівництва.

   Невірне оформлення уставних грамот та укладання орендних договорів лише через посередників несло додаткові грошові витрати. А нечіткість у межевому розподілі спричиняла трагедії: так, відомі випадки, коли монастирські підлеглі з косами в руках відвойовували у пісочинських селян лугові наділи.

   Окрім того, до причин безладу слід віднести недобрі стосунки між власниками маєтків та селянами. Адже зняття кріпосного права не полегшило каторжної праці та жебрацького життя.

   Та все ж найбільшу роль у підбуренні до страйку відігравала посилена антидержавна пропаганда, розповсюджувачами якої, здебільшого, були залізничники. У їх рядах знаходилися й окремі пісочинці.

   Ось що з цього приводу писав у своєму рапорті командир 201 піхотного Лебединського полку тимчасовому Харківському генерал-губернатору:

   «24 декабря 1905 г. (секретно)

   16 декабря, по приказанию Вашего превосходительства, я с отрядом в составе 7 рот пехоты, 2-х сотен казаков, при 2-х пулеметах и 1-м пешем орудии, выступил в 4 часа дня со ст. Харьков на ст. Люботин. Пехота и пулеметы поездом, а казаки и артиллерия пешим порядком. По полученным в Харькове сведениям, ст. Новая Бавария, Рыжов и Люботин в руках мятежников, путь может быть разобран, мост поврежден, у ст. Баварии путь загражден сваленными вагонами и для крушения нашего поезда со ст. Люботин ожидается пущенный локомотив. Ввиду (зтого) движение отряда я направил в следующей постепенности: кавалерии с орудием приказал налетом занять мост и ст. Бавария, с последней взять железнодорожного мастера для осмотра моста, разъездами по пути Баварии до ст. Харькова связать наш поезд. Когда все это было исполнено, поезд прибыл на ст. Бавария, где, действительно, путь был загроможден сваленными вагонами у входных стрелок, а на самой ст. не было никаких служащих и ст. и путь были не освещены, несмотря на позднее время. Немедленно преступлено ж.д. рабочими, взятыми из Харькова, к очистке пути от сваленных вагонов, что заняло 2 часа времени. Поезд с войсками заночевал на ст. Бавария, прикрыв свой путь от Люботина наваленными шпалами к стороне Люботина. У телефонных и телеграфных аппаратов били поставлены часовые. 17 в 7 час. утра казаки с артиллерией отправлени на ст. Рыжов для его занятия и ограждения пути для дальнейшего следования поезда шпалами со сторони Люботина на время прохода поезда участка Бавария-Рыжов. В Рыжове казаки, захватив телефонный аппарат, случайно перехватили переданную со ст. Люботин телефонограмму, в которой было сказано, что войска, отправленные из Харькова на ст. Люботин, при подходе поезда к назначенной ст. будут взорваны поставленными на пути 2-мя вагонами с порохом у входных стрелок и фугасами, заложенными у депо.

   При задержании телефонограммы был задержан казачьим офицером помощник начальника ст. Рыжов, находившийся в это время на ст. и принимавший эту телефонограмму. После этого по моему приказанию казаками были перерваны провода телефонофора и телеграфа, имеющие сообщение Рыжов и Люботин».

   16 червня 1906 року у секретну частину канцелярії харківського губернатора надійшов рапорт від повітового справника, у якому говорилось, що на ст. Рижов було затримано молодого чоловіка, який називав себе куп'янським міщанином Павлом Івановичем Бабарикіним. Цей молодик привернув увагу справника тим, що зібрав довкола себе близько сотні слухачів і проводив агітацію. При обшуку у нього було знайдено п'ятизарядний револьвер системи «бульдог», заряджений трьома кулями. Свою ж зовнішність чоловік маскував майстерно прилаштованим париком. За наказом начальника харківського охоронного відділу його відконвойовано до тюремного замку.

   А дещо пізніше, 19 червня 1906 року харківському повітовому справнику з грифом «секретно», за №766 надійшов реєстр, у якому повідомлялось, що до відома начальника губернії доведено про майже щоденні мітинги, на яких революційно налаштовані оратори призивають до страйку, розгрому поміщицьких маєтків та збройному повстанню. Доведено також, що ці мітинги проводяться в районі Харково-Люботинської залізниці. А особливо поблизу станції «Нова Баварія» та «Рижов».

   Управитель канцелярії зажадав негайних заходів по вирішенню цієї проблеми. На що надійшла відповідь, у якій місцевий пристав сповіщав, що на його підлеглій території ніяких мітингів не відбувається, а були випадки невеликих зборів на полустанку 12 версти, де керувала жандармська міліція.

   У травні 1906 р. за антидержавну агітацію у Пісочині було затримано місцевих селян - Кузьму Івановича Слюсаренка, Миколу Григоровича Деричева, Якова Васильовича Крикуна, Петра Никифоровича Зінченка, Василя Тимофійовича Крохмалева та Степана Івановича Старченка. Відсидівши тримісячний термін ув'язнення, вони були звільнені. Та щоб позбавитись від порушників спокою, їх виселили до с. Довжик. А їх товаришів - Євгена Прокоповича Гончаренка, Тимофія Єрмолайовича Кадниченка та Микиту Сергійовича Курка виселили до с. Черноглазівка.

   На початку 1908 р. харківський губернатор, генерал-лейтенант Пашков видав секретний наказ, у якому говорив, що не тільки виселення селян за межі повіту, а й їх утримання під вартою стає причиною занепаду господарства. Тому затриманого у перші дні травня 1908 р. пісочинського селянина Юхима Шила після проведення «дізнання» було звільнено за відсутністю складу злочину. Та вже 2 вересня за доносом затримали 21-річного Митрофана Петровича Слюсаренка (по вуличному Липового) та мешканця с. Коротича 38-річного Тихона Фесенка. А ще у липні того ж року харківський справник у своєму рапорті зазначав, що агентом-співробітником з політичних справ у нього числився: по соціал-демократичній партії, по району Пісочин - Митрофан Петрович Слюсаренко.

   Так влада проводила профілактичні роботи по морально-політичному оздоровленню населення. Та не дивлячись на всі ці упередження, нічого не можна було зробити. Колесо історії набирало оберти, і зупинити його вже ніхто не міг. Невпинно наближались події 1917 року - більшовицький переворот.


   ПРИМІТКИ

  1. Річка Лучка - з XVI по XIX ст. відома як р. Пісочна.
  2. Собаче м'ясо - у дохристиянські часи була тваринка подібна до борсука, і звалася «собакою».
  3. Тіара, калафа - дивись малюнок 5.
  4. Панська колонізація - кріпосне право було затверджено 21 квітня 1772 р. і проіснувало до 6 березня 1861 р.
  5. «Грунт» землі - старовинна міра земельного наділу.
  6. С.З.В. - старозавітне володіння.
  7. У ті часи землю вимірювали ланцюгом певної довжини.
  8. Ясир - полонені, захоплені турецько-татарськими завойовниками (ХV-ХVІІІ ст.).
  9. Ліфляндія - стара назва області в Прибалтиці поміж Ризькою затокою, Псковським озером та Західною Двиною.
  10. Українська лінія - система укріплень, збудована царським урядом в 30-60 роках XVIII ст. з метою подальшого просування володінь Російської держави на південь і захисту від татарських розбоїв. Залишки укріплень збереглися у селищах Барвінківського, Балакліївського, Красноградського та Первомайського районів Харківської області.
  11. Глашатай - депутат.
  12. Витяги з церковних писань.
  13. Церковний причет - служники в церкві.
  14. Антиминси (плащаниці) - чотирикутна плахта з льняної або шовкової тканини із зображенням сцени покладання Христа в труну і чотирьох євангелістів. Використовується для покриття престолу під час богослужіння.
  15. Ктитор (титар) - церковний староста.
  16. Амвор (амвон) - казальниця, місце, де читають проповіді.
  17. Скит - житло ченця-пустельника, розташоване віддалік від монастирської садиби.
  18. Чорна Плисова Скуарва (Скуфья) - ясно-червоно-синя оксамитова шапочка, відзнака білого духовенства.
  19. Набедренник - частина церковного обладунку священика у вигляді парчевого прямокутника, що носиться збоку нижче паска.


« 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 »

Контакти «ГО–«Альтернатива»»

Помічник депутата Харківської обласної ради: Станіслав Шапарь (095) 191-17-33.
Депутати Пісочинської селищної ради Олександр Тищенко (067) 741-33-91; Людмила Кісєльова
(099) 276-01-54.
Депутати Харківської районної ради: Артем Фисун (095) 671-17-22; Артем Костецький (067) 573-71-03; Дмитро Куріло (050) 532-28-50.
Депутат Харківської обласної ради: Віктор Кисіль (050) 956-18-08.

 

Наш E-Mail: